Запорожці - із маленьких дітей
Запорожці — із
маленьких дітей. їх усього було дванадцять чоловік. Який од батька втече, який
од пана, який не схоче пасти овечат, то покине своє кубло та й біжить світ за
очі. Той украв у батька рушник, той одежу, той ікону (в батька вона так собі,
негодяща була: відро, може, накривав абощо; а вони її підмалювали, підкропили
водицею — іде!).
Ото зібрались,
посідали хто на болиголов, хто на лозинку, поначіпляли на них лика, мотузочків,
ремінчиків та й ну їздити. Поки їздили, доки не прокрались.
Якось поскладали ті
лозинки в купки: які по рівчаках, а які по курінцях, понакривали їх ганчір’ям
та й кажуть:
— Ну, хлопці, дивіться
ж, щоб у нас крадіжки не було! Трохи згодом якесь хлоп’я і прокралось. Давай
вони тоді шукати злодія, що чужу лозинку вкрав. Побігли по повітках, найшли і
присудили його висікти різками. Висікли та тим і суд установили. Треба тоді
старшину обрати — обрали й старшину. Постановили: кошового, писаря, осавула.
Уже намножилося їх багато,— давай вони тоді обряджати військо. Обрядили.
— Ну, як же його
назвати?
— Назвать його
запорозьким!
Назвали. Ото й пішло:
запорожці та й запорожці.
Тепер треба й коней
заводити, худобу добувати. Завели й коней, роздобули й худоби. Живуть собі й
живуть. Коли це обновилась у них ікона. Дивляться — аж під нею й підпис: «Вам,
запорожці, вам, славне низове військо, ця молитва написана. Як будете цю
молитву знати, як будете її добре пам’ятати, то ніколи, аж до кінця світу, не
буде вас ніякий вогонь брати. Заведіть, запорожці, у себе сорок тисяч чоловік,
держіть суди, вибирайте старших, — тоді ви будете славні віднині й довіку».
Ото вони й послухали.
Зробили собі Січ. Спершу вона була в Стеблеві, потім під Россю. Прожили вони
там мало-багато, набралось їх уже чимало. Тоді подались вони під Косий Яр, у
Йванівку, що коло Кременчука. А там, під Косим Яром, проживав собі чоловічок,
сказать би гайдамака, Корж. У нього була своя ватага, така, що він її розсилав
по різних шляхах. То запорожці візьми та й кинься до того Коржа. Прийшли і
просяться сісти коло Іванівки.
— Ну, що ж... Коли
хочете, то й сідайте. Сіли вони. Жили-жили, не сподобалося й тут.
— Ну, як так,— каже
Корж, — то справлю вас, хлопці, туди, куди знаю — аж у Софіївку 1, до турків. Там на
Дніпрі є острів, то там і живіть.
Подались вони до
Софіївки. Роздивилися на той острів — сподобався. Давай там помаленьку Січ
будувати. Зробили нову Січ та й живуть. Коли це набігає на них лях, а потім
турок. Бились-бились вони — ніяк не пересплять ляха. Давай тоді прохати на
поміч до себе Коржа.
Корж скоро прибув із
своєю ватагою до запорожців. Напали вони разом на ляха, вибили його і загнали
далеко, аж за Случ.
— Оце знай, ляше, поки
твоє, а поки наше.
Вибили звідси ляха,
тоді зайняли й турка. Як нагнали його — та аж до Дніпра! Та так увесь Дніпро трупом
і загатили. Самі перейшли по трупу на той бік Дніпра, тричі напоїли землю
турецькою кров’ю, а султана прогнали аж до Криму. Тут і Перекіп зробили.
От із тих пір турки й
стали жить у Таврії, а запорожці стали володіти Дніпром аж до Берислава й жити
у двох губерніях: Катеринославській і Херсонській, аж поки цариця не скасувала
їхньої Січі.
-------
1 Софіївка — село
Херсонської губ., поблизу с. Милового (приміт. записувача).
Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої
Наддніпрянщини / Упоряд. і авт. приміт. В.А. Чабаненко.-К.: Дніпро, 1990.
- 261 с.: іл.
стор. 48-49.
На світлині - козачата
катають кашовара. Взято звідси: http://ssh25krivshenko.at.ua/publ/fizichnij_gart/1-1-0-5
Комментариев нет:
Отправить комментарий