Володимир ГОЛОБУЦЬКИЙ. ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО, Вступ - 2

Сучасного читача і тепер приваблює художній виклад Костомаровим історичних подій, його любов до простого народу і віра в майбутнє свободне і щасливе життя у всеславянській федерації. Про це він так писав у статті «Україна», вміщеній у «Колоколі» О. Гер/55/цена (1860 р., ч. 61): «В будучім слав’янськім союзі, в який віримо і якого сподіваємось, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілісність на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, із збереженням єдності, основаної не на згубній мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправства і своєї власної користі».

Важливими є погляди на козацтво Михайла Максимовича (1804 — 1873) — відомого українського вченого природознавця, історика, фольклориста й етнографа. Він, як і Маркевич, виступив проти тих російських вчених, котрі вважали козаків тюрками, або, як М. Погодін, сумішшю слов’ян і тюрків. В його листах до Погодіна читаємо: «В Україні обох берегів Дніпра козацтво розвинулося з XVI століття, як особливий стан малоросійського народу серед інших станів, тобто духовенства, шляхетства, міщанства і поспільства» ¹⁸⁶.

Серед російських вчених висловив свої погляди на козацтво один з найталановитіших істориків XIX століття С. М. Соловйов (1820 — 1879). Розглядаючи історичний розвиток як зміну державних форм, Соловйов засуджував народні антифеодальні рухи і звеличував роль сильної державної влади. Для нього козацтво — анархічна антидержавна сила. Він навіть підкреслював, що виникнення козацтва «мало суто негативне значення в історії», бо «вільний козак... зовсім не хотів працювати..., (а) хотів жити за чужий кошт». Особливо Соловйова непокоїло те, що козацькі повстання XVI — XVIII століть незмінно знаходили підтримку з боку «нижчого землеробського населення» ¹⁸⁷.

Незважаючи на негативне в цілому ставлення С. М. Соловйова до українського козацтва, без його багатотомної «Истории России» важко досліджувати такі проблеми, як взаємини козацтва з російським урядом, політику царизму, спрямовану на використання козацтва, з одного боку, для оборони краю, а з другого — на обмеження його впливу на народні маси України. Значний інтерес становлять матеріали, які свідчать про постійне намагання царизму зробити рядове козацтво знаряддям російського уряду в боротьбі останнього проти козацької старшини, що намагалася зберегти права і вольності козацтва.

¹⁸⁶ Максимович М. Собр. соч. T. III. С. 261 — 262.

¹⁸⁷ Соловьев С. Малороссийское казачество до Хмельницкого // Рус. вестник. 1859. Т. 23. С. 178 — 179. /56/

Зі скасуванням кріпосництва у 1861 році значно прискорився розвиток капіталізму в Російській імперії, проте кріпосницькі відносини було ліквідовано не повністю. Протест пореформеного селянства проти залишків кріпосництва знайшов своє відображення у революційному русі народництва. Народники додержувались думки, що капіталізм у Росії — випадкове явище, і намагалися затримати його розвиток шляхом збереження селянської общини, в якій вони вбачали паростки соціалізму. Ідеалізацію селянської общини вони переносили на козацький устрій.

Відомим представником народницького напряму в історичній літературі була Олександра Єфименко. Не бачачи соціальних суперечностей на Запорожжі, вона вважала характерною рисою будь-якого запорозького козака, члена «воєнного братства» (так вона іменувала запорозьку соціально-політичну організацію) «нехтування власності» ¹⁸⁸. Верховна влада, за її словами, цілком перебувала в руках рядового козацтва, а старшина була лише слухняним виконавцем «народної волі» ¹⁸⁹. Запорозьку Січ О. Єфименко показує як ідеальну для усіх часів суспільну організацію. Запорозьке козацтво, «вільне особисто, вільне щодо майна, що володіє вільними знаряддями — землями, ріками та ін. угіддями — для вільної праці, природно, завжди становило вищий ідеал для селянства» ¹⁹⁰.

На близьких до народницьких позиціях стояв А. Шиманов, на думку якого, боротьба Запорожжя з царизмом за землі в часи Нової Січі «була разом боротьбою за недоторканість начал народного життя... [проти] хижацтва і «користування» небагатьох, — вільного розвитку народної праці проти експлуатації його класами привілейованими» ¹⁹¹.

¹⁸⁸ Ефименко А. Я. История украинского народа. СПб. 1906. Вып. І. С. 335 — 336.

¹⁸⁹ Там само. С. 333 — 334.

¹⁹⁰ Ефименко А. Я. История украинского народа. Вып. II. С. 55.

¹⁹¹ Шиманов А. Предсмертная поземельная борьба Запорожья // Киев. старина. 1883. Декабрь. С. 636.

Визнаючи відсутність кріпосництва на. Запорожжі, Шиманов справедливо вважав це прогресивною рисою його суспільного устрою і засуджував зруйнування Січі царизмом у 1775 році. «Запорожжя, незважаючи на свої прості... форми, — зазначає він, — було в ті часи єдиним носієм і захисником кращого і більш /57/ справедливого суспільного і цивільного ладу, ніж той, з яким довелось йому боротися і який, на честь нашої вітчизни, потім скасовано» ¹⁹².

¹⁹² Там само.

На Правобережжі, де козацтво було знищено ще на початку XVIII століття і де українські національні традиції не мали такої підтримки з боку освічених кіл, як це було на колишній Гетьманщині і Слобожанщині, з другої половини XIX століття теж починається національне відродження. Частина польської і спольщеної української шляхти починає переглядати своє ставлення до української минувшини, в тому числі під впливом «української школи» в польській літературі, куди входили А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гощинський та ін. Деякі з цих літераторів, наприклад Тимко Падура (1801 — 1872), навіть почали писати українською мовою. Предметом їхнього зацікавлення була не лише література, вони з інтересом відкривали невідому їм раніш історію народу, серед якого жили. І хоч в більшості своїй вони залишились польськими патріотами, їхні романтичні уявлення про народну культуру й історію, де особливе місце належало козацтву, сприяли появі так званих хлопоманів, демократичної течії серед спольщеної української шляхетської молоді, що навчалась переважно в Київському університеті. В рядах хлопоманів, що усвідомлювали свій обов’язок служити українському народові, бачимо Т. Рильського, Т. Панченка, Б. Познанського, В. Антоновича, які невдовзі цілком стали на український національний грунт і об’єдналися з українською студентською молоддю Лівобережжя.

Володимиру Антоновичу (1834 — 1909) судилося стати не лише ідеологом цього руху, а й одним із визначних представників української історіографії. Ідучи слідом за Костомаровим і трохи змінюючи його основні тези про особливості духовної природи народів, Антонович вважав, що кожен народ у своєму історичному розвиткові сповідує певну і лише йому властиву «провідну ідею». В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою — широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності з іншими в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку Антоновича, общинний устрій знайшов своє повне відображення в українському козацтві, в За/58/порозькій Січі ¹⁹³. «Українському народові, — зазначає він, — що сидів між польським та великоросійським, прийшовся до типу принцип широкого демократизму... Отся провідна ідея вельми рельєфно позначилася в козаччині, а ще виразніше зреалізовано її в життю Запорозької Січі» ¹⁹⁴. Козацтво і Запорозька Січ виникли в результаті «національного єднання», спільної діяльності народних мас і «освіченого класу» українського суспільства. Погляди Володимира Антоновича на козацтво, згодимося з думкою Михайла Брайчевського, «були великим кроком уперед, хоча може й не були дуже бездоганними» ¹⁹⁵.

Наприкінці XIX — на початку XX століть вийшли праці з історії Запорожжя Дмитра Яворницького (Єварницького) (1855 — 1940), зокрема його тритомна «История запорожских казаков» *. Він поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорозької Січі з самого початку до кінця її існування. Під впливом ідеалізованого погляду на запорозьке життя вчений писав: «Запорозька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів... при розподілі майна і в приватному житті» ¹⁹⁶. Цінність праць Д. Яворницького не в таких висновках. Його головна заслуга перед історією запорозького козацтва полягає в тому, що вчений зібрав величезний археологічний, етнографічний, лексикографічний, фольклорний, географічний матеріал. А вже сам цей «дбайливо зібраний ним фактичний матеріал, — за словами Максима Рильського, — має велику вартість і сприяє правильному розумінню прогресивної ролі запорозького козацтва в історії України» ¹⁹⁷.

¹⁹³ У великоросів В. Антонович вбачав основну ідею в принципі авторитету державної влади, тоді як полякам властивий принцип аристократизму, хоч і демократичного.

¹⁹⁴ Антонович В. Виклади про козацькі часи на Україні 1912. С. 3.

¹⁹⁵ Брайчевський М. Європеєць рідної мови // Україна. 1985. № 45. С. 15.

* Эварницкий Д. И. История запорожских казаков. СПб, 1892. Т. І; 1895. Т. II; 1897. Т. III.

¹⁹⁶ Эварницкий Д. И. История запорожских казаков. Т. І. С. 189-190.

¹⁹⁷ Рильський М. Т. Запорізький характерник // Шаповал Іван. В пошуках скарбів. К., 1965. С. 5.

Назавжди для науки залишаться такі його праці, як «Вольності запорозьких козаків» (СПб, 1898), «Іван /59/Дмитрович Сірко — славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків» (СПб, 1894), «Запорожжя в залишках старовини та переказах народу» (т. 1 — 2, СПб, 1888), «Джерела для історії запорозьких козаків» (т. 1 — 2, Володимир, 1903), «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1930) тощо *.

Певне місце в історії цього часу належить працям І. М. Каманіна (1850 — 1921) і М. К. Любавського (1860 — 1936). Праці І. Каманіна, наприклад, містять цікаві і в багатьох випадках вірні міркування. До них треба віднести його думку про організацію Січі не феодалами, а козаками, що вийшли з народних мас, прагнення з’ясувати окремі явища, наприклад утворення реєстрового козацького війська з урахуванням соціальних суперечностей серед козацтва і т: ін.¹⁹⁸

Сучасник Каманіна M. K. Любавський дотримувався погляду, згідно з яким козаки не являють собою рештки стародавніх «вільних» землеробських общин степової України, а виникли як наслідок народної колонізації цього краю лише у XVI — XVII століттях. Козаки, на його думку, — це озброєні ватаги (артілі) промисловців — рибалок і звіроловів, які приходили з центральних районів України ¹⁹⁹. Любавський заклав основи так званої «теорії уходництва», яка, до речі сказати, сприяла правильному виясненню соціально-економічних умов, що призвели до утворення козацтва.

* Більш детальну бібліографію див.: Гапусенко І. М. Дмитро Іванович Яворницький. К., 1969 (бібліогр., с. 37 — 58).

¹⁹⁸ Каманин И. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения Исторического общества Нестора-летописца. К., 1894. Кн. 8. С. 57 — 115.

¹⁹⁹ Любавский М. Начальная история малорусского казачества // Журнал Министерства просвещения. 1895. Июль. С. 217 — 244.

Багато цінного матеріалу з історії українських козаків опублікувала «Киевская старина» (1882 — 1906), справжня енциклопедія українознавства, що в 1907 р. переходить на українську мову і дістає назву «Україна» (в цьому ж році вона припинила своє існування). В «Киевской старине» друкували свої праці найвідоміші українські вчені, літератори і громадські діячі — В. Антонович, М. Драгоманов (під псевдонімами П. Кузьмичевський та ін.), І. Франко, М. Костомаров, О. Лазаревський, подружжя О. і П. Єфименко, П. Житецький, В. Горленко, І. Новицький, О. Левицький, В. Науменко, М. Василенко, М. Біляшівський, В. Гнатюк, М. Грушевський, Д. Багалій, Ол. Русова, М. Сум/60/цов, А. Кримський, Я. Шульгін, Ф. Щербина та ін. В «Киевской старине» вийшли праці А. Скальковського, В. Мякотіна, А. Востокова, С. Венгржиновського, Л. Падалки, Ф. Николайчика, присвячені різним питанням історії козаччини *. Важливі публікації здійснила заснована 1905 р. Катеринославська Архівна Комісія, серед активних співробітників якої, крім відомого Д. Яворницького, були Василь Біднов, Яків Новицький **, Дмитро Дорошенко та ін. Такий же важливий матеріал знаходимо в «Жерелах до історії України-Руси» (11 томів, 1894 — 1924), виданих археографічною комісією Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, в «Записках Одесского общества истории древностей» (33 томи, 1844 — 1919).

Не забудьмо і катеринославського історика Андріяна Кащенка, який написав кілька популярних книжок з історії Запорожжя ***, конче потрібних для виховання національної свідомості народу.

* Детальну бібліографію їх і вищезгаданих авторів див.: Систематический указатель журнала «Киевская старина» (1882 — 1906). Полтава. 1911.

** Биднов В. Материалы по истории церковного устройства на Запорожье // Летопись Екатерин. Уч. Арх. Комиссии. 1907. Т. IV; Бровко А. Хто він — Я. П. Новицький? Спогдаи онука про долю свого діда // Наука і суспільство. 1990. № 4. С. 71 — 75.

*** Кащенко А. Великий луг Запорізький. Катеринослав. 1917; його ж: Оповідання про славне військо Запорізьке низове. Катеринослав, 1917; його ж: Запорожская слава. Катеринослав. 1918.

Найважливіше місце в дослідженні історії козацтва належить великому українському історикові Михайлу Грушевському (1866 — 1934). У VII томі «Історії України-Руси», який має назву «Історії української козаччини», та в інших томах і численних розвідках про козацтво він характеризує своє ставлення до оригінального явища української історії, показуючи, що, хоч воно і має певний зв’язок з різними попередниками, як бродники, берладники, степові «промисловці» та ін., але як окрема суспільна група сформувалося в результаті певних історичних причин. «Козаччина як явище побутове, — пише він, — знана нам з часів староруських. Своє козацьке ім’я в тім матеріалі, яким розпоряджаємо, дістає вона з другої половини XV століття. А формується в певну суспільну верству протягом цілого XVI століття і певні організовані форми й певне правно-признане значення дістає аж на переломі XVI і XVII століть. І тільки з кінця XVI століття про казаччину можна го/61/ворити як [про] певну суспільну групу, організацію, міркувати про козацький устрій, козацькі громади, управу і т. п.» ²⁰⁰

М. Грушевський проаналізував історичні обставини, які перетворили козаччину у важливіший чинник соціальних, політичних і національних змагань українського народу. Козаччина з часом, за М. Грушевським, «притягає до себе великі маси селянського і міщанського елемента і через те сама здобуває відмінний характер — соціального протесту проти польсько-шляхетського режиму» ²⁰¹. Деякі історики дорікали М. Грушевському, що у нього питання створення національної української держави підпорядковані прагненням народних мас добитися кращих соціально-економічних умов життя. Він, зазначає Дмитро Дорошенко, «мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх поскільки ці змагання відбувались коштом соціально-економічного приборкання народної (сільської) маси й вимагали від неї жертв» ²⁰².

Справді, повага до трудового народу і його захисника-козацтва проймає всі праці М. Грушевського. Пояснюючи своє соціально-політичне кредо, він у 1920 році писав: «Я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить на стороні власті, бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею» ²⁰³.

²⁰⁰ Грушевський М. С. Історія України-Руси. К. Т. VII. С. 74; Історія української козаччини. Т. І. (до року 1625). Львів. С. 190.

²⁰¹ Там само. С. IX.

²⁰² Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Прага. 1923. С. 190 — 191.

²⁰³ Там само. С. 197.

Твори М. Грушевського відіграли визначну роль в становленні нової української історіографії. Огульне навішування М. Грушевському з початку 30-х років ярлика буржуазного націоналіста, що вимагалось при кожному згадуванні його імені, ставило за мету замовчити і сфальсифікувати величезну наукову спадщину цього видатного національного діяча. Останнє завдало великої шкоди українській історичній науці, яка лише майже через 60 років дістала можливість підтвердити спра/62/ведливість багатьох поглядів М. С. Грушевського на основні етапи історії України і козаччини.

Майбутній історик України має зрозуміти, в яких жахливих умовах проходила праця людей, що прагнули об’єктивно вивчати історію свого народу, коли над кожним з них тяжіло можливе у будь-який час звинувачення в націоналізмі — часто лише за одне згадування прізвища Грушевського без сакральної приставки, що він ворог народу, націоналіст, контрреволюціонер тощо. Армія офіційних «вчених» і цензорів ревно стежила за так званою чистотою марксистсько-ленінської ідеології. Сумний мартиролог українських істориків, фізично знищених, зацькованих і всіляко принижених, воліє до вищої справедливості.

Наведу такий епізод. У страшному 1937 році після закінчення аспірантури в Ленінграді мене було призначено викладачем історії в Краснодарському педагогічному інституті. Це відповідало моєму бажанню вивчати історію чорноморського козацтва, архів якого зберігався в Єкатеринодарі (Краснодарі). Коли я з’явився в інституті, один з викладачів спитав мене: «Ви, напевне, призначені на місце Грушевського?» Я — здивовано: «Якого Грушевського?», адже знав, що Михайло Сергійович при загадкових обставинах помер у Кисловодську в 1934 році. «Тут, до вас, працював племінник Михайла Сергійовича, але він зараз у в’язниці». Така новина засмутила мене, хоч у ці роки арешти були масовим явищем.

Невдовзі я став відвідувати місцевий архів, і от одного разу, взимку (це було, мабуть, в 1938 році), двері кімнати, де я працював, відчинилися й увійшов чоловік середнього зросту в шапці і пальті з піднятим коміром. При ньому був конвоїр. Ці двоє перейшли в сусідню кімнату. На мене це справило тяжке враження. «Хто це має бути?» — спитав я працівника архіву, який був у цій кімнаті. «Це Грушевський, — зі страхом прошепотів він. — Його іноді приводять сюди з в’язниці, він цікавиться запорозькими матеріалами, як і ви». Більше я цього мученика не бачив.

Минув якийсь час і на вулиці я зустрів свого колегу, що тримав під пахвою, а не в портфелі, як звичайно, кілька книг. «Звідки у вас книги?» — питаю. Він, махнувши рукою: «Цими днями розстріляно племінника Грушевського, і вдова продає бібліотеку, бо змушена негайно виїхати з міста».

Повертаючись до наукової спадщини М. Грушевсько/63/го, до його історичної схеми, що обгрунтувала самостійність українського історичного процесу, можна тільки висловити жаль, що його десятитомна «Історія України-Руси» кінчається Гадяцьким договором 1658 року.

Серед численних учнів М. Грушевського згадаймо Івана Крип’якевича (1886 — 1967), який ще в 1908 році видав важливу роботу «Козаччина і Баторієві вольності» *, де переконливо доводить, що польський король Стефан Баторій не тільки не був фундатором козацтва, а, навпаки, його політика щодо козацтва мала на меті зупинити зростання останнього. Цікава його праця «Козаччина в політичних комбінаціях 1620 — 1630 рр.» (Львів, 1914) вміщує повідомлення своїм урядам західноєвропейських дипломатів Гаги, Бетлена, Ро, Русселя про козаків. Багато матеріалу з історії козацтва знаходимо і в його монографії «Богдан Хмельницький» (Київ, 1954).

Чимало цінного з історії козацтва дають праці Мирона Кордуби, Степана Томашівського, Вячеслава Липинського, Євгена Барвінського, Василя Доманицького, Миколи Андрусяка **. Велике значення мають «Записки наукового товариства імені Шевченка» (Львів, 1892 — 1937, т. 1 — 155).

* Жерела до історії України-Руси. Т. VIII. С. l — 46.

** Кордуба М. Між Замостем та Зборовим // ЗНТШ. Т. 133 та ін.; Томашівський С. Причинки до історії Мазепинщини. Львів, 1909; його ж: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину. Львів, 1914 та ін.; Липинський В. Україна на переломі: 1657 — 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. Відень, 1920; його ж; dziejów Ukrainy. K., 1913; Барвінський Є. Причинки до історії зносин цесаря Рудольфа II і папи Климента VIII з козаками в 1593 — 94 роках // ЗНТШ. 1895. Т. X.; Доманицький В. Чи була реформа Баторія? // Наук. збірник на честь М. Грушевського. Львів, 1906; Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. Львів. 1938.

Висвітлював історію козацтва у своєму двотомному «Нарисі з історії України» та в інших працях видатний український історик, письменник, бібліограф, громадський і державний діяч Дмитро Дорошенко (1882 — 1951). Він так пояснює появу козацтва і причину того, чому зразу ж після його виникнення з’явилось так- багато суперечливих думок про його походження: «Козаччина зародилась і розвинулась органічно, як результат особливих умов українського життя XV і XVI ст. на степовім пограниччю, в сусідстві з хижацьким татарським Кримом. Процес її зародження й формування був довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були /64/ малопомітні й не піддавалися зафіксуванню тим більш що саме життя козаччини проходило в глухих степових просторах, далеко від культурних осередків. Це призвело до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то на питання, як вона постала й звідки взялася, ніхто не зумів дати ясної й точної відповіді» ²⁰⁴.

На Україні в перші післяреволюційні роки велася велика наукова робота по вивченню історії козацтва. Повернення з еміграції в 1924 p. M. Грушевського значно пожвавило науковий рух. Коло нього зосереджується ціла школа істориків, які починають розробляти різні ділянки історії України, не оминаючи історії українського козацтва. У численних наукових збірниках, «Записках», «Працях», в журналі «Україна» та інших виданнях з’являються дослідження, присвячені різним питанням українського козакознавства *. З окремих праць треба назвати невеличку, але цікаву роботу Б. Скитського про господарство й побут рядового козацтва і старшини за гетьманства Розумовського **.

²⁰⁴ Дорошенко Д. Нарис історії України. Варшава. 1932. T. I. С. 149.

* Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. X., 1928; Василенко М. Павло Полуботок // Україна. 1925. Т. VI; Грушевський О. Ватаги Дніпрових уходів і старостинська адміністрація // Записки Укр. наук. т-ва. 1926. Т. XIX; Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні — Гетьманщині XVII — XVIII ст. // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та українського права. 1929. Т. VI; Шамрай С. Боротьба козаків Київської сотні з київськими монастирями та магістратом в XVII — XVIII ст. // Україна. 1930. Т. 39; Петровський М. До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису // Записки Ніжинського ін-ту Народної освіти. 1926. Кн. VI; Романовський В. Хто був «Самовидець»? // Україна, 1925. Т. V; Ткаченко М. Утворення нової Сербії на запорізьких землях 1752 р. // Україна, 1926. Кн. 2 — 3; Яковлів А. Договір Б. Хмельницького з Москвою 1654 р. // Ювіл. збірник на пошану академіка Д. Багалія. К., 1928. Т. І. Його ж: Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. Варшава. 1934; Харлампович К. Листування запорозьких козаків з султаном // Записки Іст.-філол. відділ. Всеукр. Ак. Наук. 1924. Кн. IV.

** Скитский Б. Гетьманщина накануне ее падения (очерк быта). Владикавказ, 1928.

Виключно Запорожжю XVIII століття присвячена робота М. Кириченка. Він вважає можливим говорити «про суто буржуазний характер запорізького господарства, в основі якого лежали: товарно-промислові підприємства зимівничанського козацтва та посередницька торгівля з домішкою розбійництва і піратства — цими пере/65/житками минулої діяльності запорізького лицарства» ²⁰⁵. На думку Кириченка, було б невірно «заперечувати і наявність на Запоріжжі не лише великої (типу Калнишевського, Білецького тощо), а й середньої торгової буржуазії» ²⁰⁶.

Справедливою є критика Кириченком історика 20 — 30-х років М. Яворського, який, модернізуючи соціально-економічні порядки, вбачав у Запорожжі «огнище військового комунізму» ²⁰⁷.

Наприкінці 20-х років виходять праці М. Слабченка *. Запорозьку Січ XVIII століття Слабченко вважав самостійною державою. «Окрема територія й особлива, хоч би геть рідка людність, — пише він, — давали спромогу визнати їх за формальні моменти незалежної держави не тільки дослідникам, а й сучасникам» ²⁰⁸. Панівною верствою на Запорожжі, пише він, було військове братство, яке складали нежонаті козаки-січовики. Взаємини між членами братства регулювалися при цьому військовим правом. Намагаючись дати соціальну характеристику козацтву, М. Слабченко дійшов досить дивного висновку про панування на Запорожжі «мусульманського феодалізму». Разом з тим праці М. Слабченка (однієї з багатьох жертв сталінської репресивної машини) дають цінні відомості про соціально-правову структуру, організацію господарства, центральні і периферійні установи в Запорозькій Січі.

²⁰⁵ Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII ст.). Харків; Дніпропетровськ, 1931. С. 23.

²⁰⁶ Там само. С. 22.

²⁰⁷ Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби. К., 1927. Т. І. С. 31.

* Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорізької // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. Вип. 3. К., 1927; його ж: Паланкова організація Запорізьких Вольностів. Вип. 6. К., 1929.

²⁰⁸ Слабченко М. Соціально-правова організація... С. 210.

Серед дослідників, які плідно працювали спочатку на батьківщині, а пізніше в еміграції над історією українського козацтва, особливе місце належить професору Наталі Полонській-Василенко. Хоч вона й була істориком широкого діапазону, однак її основна увага приділена історії боротьби Запорожжя за своє існування та господарчій колонізації Південної України у другій половині XVIII століття. Тематика її робіт охоплює також історію Київської Русі, Гетьманщини, української церкви, торкається проблем національної культури та богослов’я. Написала вона і двотомну історію ВУАН (Все/66/народної Української Академії наук) — правдивий документ про трагедію національної науки і культури 20 — 30-х років. Уже в 20-х роках Н. Полонська-Василенко була настільки авторитетним фахівцем історії Південної України, що академік Дмитро Багалій, який і сам чимало зробив у цій галузі, сказав, що вона правдива «Запорозька мати» ²⁰⁹.

Серед праць Н. Полонської-Василенко про Запорожжя назвемо такі: «З історії останніх часів Запоріжжя» (1926), «Історики Запоріжжя, XVIII ст.», «Маніфест з серпня 1775 р. в світлі тогочасних ідей» (1927), «Майно запорозької старшини, як джерело для соціально-економічної історії Запоріжжя» (1931). Ці праці були видані в Україні, однак після переїзду за кордон Полонської-Василенко на них було накладено заборону, а залишені рукописи невідомо куди поділися. В числі останніх особливо цінною є велика монографія «Заселення Південної України в XVIII ст.», з якої опубліковано в еміграції лише перший і частину другого тому. Доля ж решти рукопису та трьох томів архівних матеріалів ²¹⁰ до монографії невідома, хоч і є певні ознаки їх існування.

«Довгий час я була переконана, — з властивою їй делікатністю писала в 1963 році Н. Полонська-Василенко, — що праця 25-ти років мого життя загинула, а останніми часами, коли серед совєтських істориків спостерігається пробудження інтересу до Південної України, у творах декого з них я помічаю ознаки знайомства їх з моїми працями (імені мого, із зрозумілих причин, не згадується), а також із моїми матеріалами. Не маючи жодної надії на те, що ці матеріали можуть опинитися в моїх руках, я мушу висловити щиру радість, що праця моя не пропала і що матеріали мої будуть використані для української історіографії» ²¹¹.

²⁰⁹ Оглоблін О. Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко (з нагоди 80-ліття) // Наук. записки. Мюнхен. Укр. вільний ун-т (УВУ). Філос. ф-т. 1963. С. 99.

²¹⁰ Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в середині XVIII ст. Мюнхен. УВУ. 1960. Т. І. 222 с.; T. 2 187 с.

²¹¹ Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі (Передмова) // Наук. записки. Мюнхен. УВУ. Філос. ф-т, 1963. С. 101.

В козацтві Н. Полонська-Василенко вбачала явище, яке відбилося на всій історії України з XVI століття. В боротьбі за волю український народ культивував безлюдні південні степи, будуючи тут нові форми суспіль/67/ного буття. Але трагедія полягала в тому, що старий світ, ішовши слідом, нищив паростки суспільного прогресу. «Український свободолюбний народ, — пише вона, — який свою волю цінив вище, ніж спокій, кидав свої хати, часто родину, і йшов туди, де міг знайти свободу. Прагнучи волі, будував він Запоріжжя, залюднював тисячі «слобід» Південної України. І знову — прагнучи волі — кидав ці степи, що перестали бути «вольностями». Замкнулося коло, і запорозькі «вольності» перетворилися на свою протилежність» ²¹².

²¹² Полонська-Василенко Н. Південна Україна... С. 127.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років в Україну прийшла лиха година, коли було брутально зупинено процес національно-культурного ренесансу, що влучно названо «розстріляним відродженням». У галузі історичних дисциплін замість об’єктивних досліджень і свободи творчості вимагалася «єдність думок». Досягалося це розгромом наукових установ і забороною цілих наукових галузей, ліквідацією українознавчої преси, насамперед журналу «Україна» та інших наукових видань. Українські історики, яких на той час лишилося небагато (більшість або знищили фізично, або відправили на заслання), підпали під тотальний контроль партійних функціонерів, що позаймали місця колишніх організаторів української науки. Часто-густо, не маючи ніякої освіти, ці партійні чиновники привласнювали собі останнє слово в наукових дискусіях. Справжню наукову інтелігенцію було поставлено перед вибором: бути знищеною чи «вчитись» у партійних функціонерів теорії класової боротьби при аналізі історичних подій, до того ж в інтерпретації, яку визначали пропагандисти періоду сталінізму і застою.

Великої шкоди завдала русоцентристська схема, запроваджена в цей час тими, хто керував історичною наукою. За цією схемою вся історія України зводилась до віковічного «бажання» народу возз’єднатися з російською державою. У такому ж дусі трактувалась й історія Визвольної війни, що нібито закінчилась возз’єднанням України до Росії. Елементарно нехтувались питання становлення української державності, політики різних кіл української старшини, ролі української шляхти і духовенства тощо. «Знак «плюс» чи «мінус», — пишуть Н. Яковенко і О. Гарань, — в оцінці того або іншого дія/68/ча залежав, насамперед, від його поглядів на проблему зв’язків з Росією» ²¹³.

Однак і в ці часи в неймовірно складних умовах продовжувались дослідження української історії, в тому числі запорозького козацтва. Ще перед війною вийшли роботи Миколи Петровського і Костянтина Гуслистого *.

Якщо робота видатного українського історика М. Петровського торкалась переважно питання україно-польської війни 1648 — 1654 років і приєднання України до Росії, то праця К. Гуслистого, хоч і присвячена не спеціально історії запорозького козацтва, однак торкається ряду таких питань, як виникнення козацтва, утворення Запорозької Січі, участь запорожців у селянсько-козацьких війнах тощо. В цій роботі автор підійшов до проблеми появи козацтва, пов’язавши його виникнення з посиленням феодальної експлуатації і національного гніту в Україні. Чимало уваги К. Гуслистий приділив питанням соціальних протиріч у середовищі козацтва, розповів, зокрема, про тенденцію козацької верхівки, реєстрової насамперед, іти до компромісу з польськими панами.

Разом з тим робота К. Гуслистого має ряд положень, з якими не можна погодитись. Так, наприклад, К. Гуслистий поділив формування козацтва на два етапи. До середини XVI століття основний прошарок козацтва, за його словами, становив «неосілий, бездомний елемент, наймити і кабальні люди, які не мали своєї громадської організації», а з другої половини XVI століття «головним прошарком стає» козацтво осіле, господарське, яке не визнавало над собою влади старост, не відбувало ніяких повинностей і утворювало свою власну козацьку організацію і юрисдикцію (козацькі громади, отамани та ін.) ²¹⁴.

²¹³ Яковенко Н., Гарань О. Погляд у минуле для руху в майбутнє // Кур’єр ЮНЕСКО. 1990. Травень. С. 48.

* Петровський M. H. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії // Нариси з історії України. Вип. IV. К., 1940; Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій XVII століття (60-і роки XVI — 30-і роки XVII століття) // Нариси з історії України. Вип. III. K., 1941.

²¹⁴ Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій XVII століття (60-і роки XVI — 30-і роки XVII століття) // Нариси з історії України. Вип. III. С. 41 — 42.

Якщо це справді так, то лишається незрозумі/69/лим, у який спосіб бездомне козацтво перетворювалось в осіле і домовите і під впливом яких обставин воно (домовите) уникало влади старост і створювало свою власну організацію. Годі вже говорити про те, що козаків не можна ототожнювати з кабальними людьми, як це робить К. Гуслистий. І зовсім дивним є його твердження, ніби в козацькому господарстві була поширена праця рабів — військовополонених турків, татар та ін.²¹⁵ Правда, цих питань він вже не торкається в іншій роботі, написаній у співавторстві з Оленою Апанович *.

О. Апанович присвятила вивченню історії козацтва ряд праць **, які збагачують наші відомості про запорозьке козацтво в його боротьбі проти турецько-татарської агресії, про місце запорозького війська в системі збройних сил Росії, його устрій, комплектування, озброєння, постачання, тактичні прийоми, а також про участь запорожців у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 роках. Основна праця О. Апанович на основі нових архівних джерел висвітлює організацію козацького війська в першій половині XVIII століття і його роль у зв’язку з російсько-турецькою війною 1735 — 1739 роках. Окреме місце в книзі належить характеристиці населення Запорозької Січі в цей період. «Основним населенням Запорожжя, — справедливо констатує О. Апанович, — і в XVIII столітті залишалися вільні козаки. Таким чином, Запорозька Січ була своєрідним острівком серед загального океану кріпосницьких відносин. І тому запорозькі козаки вважали автономію Січі гарантією перед загрозою того, що ця стихія кріпосництва не поглине і Запорожжя» ²¹⁶.

Різних проблем українського козацтва торкаються у своїх роботах І. Бойко, Я. Дашкевич, Я. Дзира, В. Дядиченко, О. Компан, Г. Нудьга *.

²¹⁵ Там само. С. 42.

* Гуслистий К., Апанович О. Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. К., 1954.

** Апанович О. Боротьба Запорозької Січі проти турецькотатарських загарбників. К., 1961; її ж: Запорозьке військо як складова частина Російської армії в другій половині XVIII ст. // Наукові записки інституту історії АН УРСР. Т. 5. К., 1953; її ж: Збройні сили України. К., 1969.

*²¹⁶ Апанович О. Збройні сили України. С. 100 — 101.

* Бойко І. Д. Селянство України в другій половині XVI — першій XVII ст. К., 1963; Дашкевич Я. Р. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Укр. іст. журнал. 1971. № 9; Літопис Самовидця (видав і підготував Я. І. Дзира). К., 1971; Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою /70/Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. К., 1959; Компан О. С. Міста України в другій половині XVII ст. К., 1963; Нудьга Г. А. Листування запорожців з турецьким султаном. К., 1963.

Багато цікавого для нашої теми знаходимо й у працюючого в Росії відомого історика Б. Н. Флорі **.

Значний інтерес для порівняльно-історичного вивчення Запорозької Січі мають праці Ионеса Рознера, присвячені яїцькому козацтву, соціальний устрій якого мав багато спільних рис і з соціальним устроєм запорожців ***. Й. Рознер переконливо показав, як царизм, використовуючи соціальні суперечності в середовищі яїцького козацтва, поступово обмежував, а потім зовсім ліквідував його самоврядування. Він висвітлює економічний розвиток, становище окремих верств населення, соціальні відносини та участь яїцького козацтва в антифеодальній боротьбі народних мас. Й. Рознер підкреслив, зокрема, органічний зв’язок між відомим повстанням на Я’їку 1772 року і найбільшою в історії Росії селянською війною під керівництвом О. Пугачова.

Цікаві спостереження про запорозькі землі, їх економічний розвиток вже після зруйнування Січі містить монографія сучасної російської дослідниці О. Дружиніної «Северное Причерноморье 1775 — 1800 гг.». О. Дружиніна розкрила процес поміщицької колонізації колишніх запорозьких володінь, подала цінні відомості про поміщицьке і селянське господарство, зв’язок його з ринком, показала значення виходу Росії до Чорного моря для економічного розвитку півдня України.

Проте праця О. Дружившої містить ряд положень, які викликають заперечення. Не можна, зокрема, погодитися з твердженням, начебто запорозька старшина, чинячи опір спробам царизму поселити на запорозьких землях військові елементи — драгунів, пікінерів та ін. й насаджувати тут кріпосницькі порядки, захищала лише свої вузькокласові інтереси. Адже об’єктивно, старшина в даному разі виступила також на захист традиційного права Січі на самоврядування й, у такій спосіб, інтересів усього населення краю.

** Флоря Б. Н. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80 — 90 роки XVI ст.) // Укр. іст. журнал 1978. № 8. С. 125 — 128; його ж: Россия и походы запорожцев. в 70-х гг. XVI в. // Карпато-дунайские земли в середине XVII в. Кишинев. 1975. С. 214 — 228; його ж: Русско-польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй пол. XVI — начале XVII в. М., 1978.

*** Рознер И. Г. Яик перед бурей. М., 1966; його ж: Казачество в Крестьянской войне 1773 — 1775 гг. Львов, 1966. /71/

Не можна також прийняти думку О. Дружиніної, що з виходом Росії до Чорного моря внаслідок російсько-турецької війни 1768 — 1774 років існування Запорозької Січі стало «зайвим» і що ліквідація Січі у 1775 році поклала край якійсь «політичній нестійкості, яка панувала на південних окраїнах країни» ²¹⁷. Ліквідація Січі та організація Новоросійської губернії розглядається автором виключно під кутом зору військових планів уряду ²¹⁸. При цьому, однак, автор абстрагується від іншої, не менш важливої сторони проблеми — соціальної. Між тим обидва заходи повинні були передусім призвести до дальшого насадження й зміцнення кріпосницьких відносин на півдні України і в країні загалом/ На жаль, ці погляди знайшли підтримку і в іншого автора, маю на увазі М. Котляра, який у своїй погромній рецензії на популярну книжку М. Киценка «Хортиця в героїці і легендах» (Дніпропетровськ, 1972) посів позиції, що образили всіх, хто пишається героїчною історією Запорожжя. І справа тут не в тому, була чи не була Січ на Хортиці — йдеться про загальну оцінку ролі Запорозької Січі в історії України. Рецензія з’явилася саме тоді, коли над Україною згустилися хмари брежнєвсько-сусловського застою, коли офіційним став курс на знищення всякої самобутності в українській історії.

Чого тільки не знаходимо в цій маленькій за обсягом рецензії: і що існування Запорозької Січі було історичним анахронізмом, і що запорозьке військо, яке уславилось на весь світ своєю звитягою і професійною умілістю, нібито було малопридатним, анархічним, неавторитетним тощо. Може для такого авторитету, як М. Котляр запорожці й погані вояки, але російські й іноземні фахівці військової справи були іншої думки.

Не будемо детально зупинятись на таких «перлах», як твердження, що Запорожжя гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості та навіть заважало зародженню буржуазних відносин. Дивує М. Котляра й те, що «Січ проіснувала майже до кінця XVIII ст., вона принаймні на сторіччя пережила саму себе» ²¹⁹. Як бачимо, Катерина II спізнилася на сторіччя, треба було це зробити, за М. Котляром, ще Олексієві Михайловичу, який теж дуже не любив «хохлів» за те, що вони носять оселедці...

²¹⁷ Дружини на Е. И. Северное Причерноморье 1775 — 1800 гг. М., 1959 С 53.

²¹⁸ Там само. С. 54.

²¹⁹ Укр. іст. журнал. 1973. № 1. С. 139. /72/

Значний внесок у дослідження історії Запорозького козацтва зробили і роблять краєзнавці *. Велику допомогу у вивченні історії козацтва останнім часом подає журнал «Пам’ятки України», публікуючи цінні документи, розвідки і статті **. Плідно працюють над козацькою тематикою українські літератори, зокрема, І. Драч, Р. Іваничук, В. Шевчук, С. Плачинда, Ю. Мушкетик, Ю. Хорунжий.

У Західній Європі, США і Канаді маємо цілу школу видатних українських істориків. Це Олександр Оглоблін, Борис Крупницький, Омелян Пріцак, Олександр Баран, Тарас Гунчак, Аркадій Жуковський, Іван Холмський, Теодор Мацьків, Орест Субтельний, Любомир Винар, твори яких збагатили історіографію України і козацтва. Не маючи доступу до вітчизняних архівів, вони цю нестачу надолужили величезною кількістю архівних матеріалів Західної Європи. На жаль, тільки зараз в Україні з’являється можливість ознайомитися з їхніми працями. Велику допомогу в цьому надає щойно створений Міжнародний Українознавчий університет у Києві.

Іван Холмський *** дає своє пояснення появи козацтва. На його думку, на козацтво вплинули такі фактори: уходництво, потреба в обороні від татар, рух населення України для освоєння Півдня, а також соціальні відносини Польщі і Литви.

Інший відомий історик Борис Крупницький **** теж звертався до проблеми виникнення козацтва, приділяючи значну увагу географічному факторові, у тому числі й ролі Степу.

* Фоменко В. Г. Військові печатки запорожців // Історичні джерела та їх використання. 1972. № 7; C о к у p А. Ф. Бібліографія праць // Пам’ятки України. 1990. № 1; Шаповал Г. То чи була на Хортиці Січ? // Пам’ятки України. 1989. № 4.

** Ленченко В. Листи Кошового отамана П. Калнишевського 1763 року про устрій Запорозької Січі // Пам’ятки України. 1989. № 3; Його ж: На городищі Кам’янської Січі // Там же 1990. № 1; Гречило А. До питання про національний прапор // Пам’ятки України. 1989. № 4; Дашкевич Я. Полково-сотенний лад XVII — XVIII століть на Україні — штучна «біла пляма» // Пам’ятки України. 1989. №1; Зотиков О. Ця пустка була нашою столицею // Пам’ятки України. 1990. № 1.

*** Холмський І. Історія України. Мюнхен. 1949.

**** Крупницький Б. Основні проблеми історії України. Мюнхен. 1955.

Певних результатів досягла дослідницька діяльність Любомира Винара, автора історичної монографії про Дмитра Вишневецького, огляду історичної літератури /73/про початки козаччини та інших праць. Він вважав, що українська козаччина вийшла «із усіх суспільних верств українського населення, починаючи від середовища українських панів і кінчаючи селянством і взагалі народними низами. Розвиток козаччини, яка спершу себе виявила як дефензивний (оборонний. — В. Г.) чинник, що при своєму швидкому зростанні швидко набрав офензивних (наступальних. — В. Г.) форм, був головною реакцією українського населення на татарські походи і соціальний визиск українського населення литовсько-польською державою. Окрему роль у формуванні козаччини відіграли уходи і взагалі економічний середник» ²²⁰. З такою характеристикою не можна не погодитись, може лише не треба, говорячи про генезис козацтва, починати з українського панства. Цікаво ознайомитися й з періодизацією козацької доби, яку дає Л. Винар: «1. Початковий період (XV ст.), в якому козацтво виступає як побутове явище, що поволі набуває певного економічного значення і обличчя. В цей період козацтво виступає, як категорія і мілітарна. Другий період — це «Ранній козацький період» (перші три чверті XVI ст.), в якому козацтво оформило себе, як певна суспільна верства. В цей період козацтво вже виразно виступає, як категорія соціальна. Рівночасно в ранньому періоді добачуємо еволюцію козацької організації, яка проявила себе у різнородних формаціях. Тут відчуваємо дружинний козацький етап, уходницький етап і повстання осілого козацтва, запорозький етап і повстання козацького реєстру. Всі ці етапи розвитку ранньої козаччини дуже часто перекриваються, тому що козаччина розвивалася майже одночасно в різних організаційних формах» ²²¹.

Нарешті слід назвати українського історика, який багато ще скаже в науці, Ореста Субтельного, відомого останнім часом рядом творів, що дістали високу оцінку і не тільки в українців за кордоном. Мені, на жаль, відома лише одна його книга «Мазепинці» *, де він багато уваги приділяє такому важливому питанню, як взаємини Мазепи й Орлика з запорожцями.

²²⁰ Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини // Укр. історик. 1965. Ч. IV. С. 33.

²²¹ Там само. С. 33 — 34.

* Subtelny O. The Mazepists: Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century, New York., 1981.

Не можна обійти увагою вельми корисну працю професора Теодора Мацківа, який проаналізував численні/74/ західноєвропейські джерела і літературу, присвячену гетьману Мазепі і запорозькому козацтву **.

Дуже цікава двотомна робота О. Барана та Г. Гаєцького ***, в якій переглянуто величезну кількість зовсім ще не відомих історичній науці західноєвропейських архівних матеріалів про участь козаків на боці різних держав під час Тридцятилітньої війни.

Всі ці роботи розширюють нашу уяву про козацтво, виводячи його на світові обрії.

Досліджували в своїх працях історію запорозького козацтва й іноземні автори. Більшість таких творів належить польським історикам. Не будемо вже спинятись на класичних працях Л. Кубалі, К. Шайнохі, О. Яблоновського та ін., які й донині не втратили своєї наукової вартості. В 1948 році з’явилась праця відомого польського історика Владислава Томкевича. В ній автор продовжує, як і багато його попередників, польських істориків XIX і початку XX століть, поділяти ідею про суто лицарське походження козацтва, приписуючи роль організатора його лише польській шляхті ²²²,

Інший найзаслуженіший польський автор Збігнєв Вуйцик, хоч і підкреслює роль поляків в організації козацтва, однак основну увагу віддає соціально-політичним процесам, які спричинилися до появи і розвитку Запорожжя ²²³.

Велику увагу приділяє козацтву в своїх талановитих творах Владислав Серчик, розглядаючи його як важливий соціально-політичний чинник визвольної боротьби українського народу ²²⁴.

З’явились роботи про українське козацтво у Франції. Мається на увазі дуже цінна стаття Шантала Лемесьє-Келькеже про Дмитра Вишневецького, яка цілком спирається на невідомі науці турецькі архіви (до неї ще повернемось) ²²⁵.

** Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 — 1709 (З передмовою Любомира Винара). Мюнхен. 1988.

*** Baran A., Gajecky G. The cossaks in the Thirty Years War. V. 1. Rome. 1969; V. 2. Rome, 1983.

²²² Tomkiewicz Wl. O skladje społecznym i etnicznym kozaczyny // Przegląd historyczny. 1948. T. 37.

²²³ Wojcik Z. Dzikie pola w ogniu: o kozaczyznie w dawnei Rzeczy Pospolitej. W-wa, 1960.

²²⁴ Serczyk W. A. Historia Ukrainy. Wrocław. 1979 та ін.

²²⁵ Lemercier-Quelquejay Ch. Un condottire Lithuanien du XVI siecle de prince Dimitrij Višneveckij et L’origine de la Seč Zaporogue d’pres de archives Ottomanes // Cahier du monde Russe et Sovietique, 1969. Vol. X. /75/

Безумовний інтерес являє собою праця австрійського історика Г. Штекля «Про походження козацтва» *. Г. Штекль зробив багато для вияснення умов, за яких так звані татарські козаки вступали на службу до московського, литовського та інших урядів уже в XIV — XV століттях; він вивчав соціальні відносини в їхньому середовищі. Але, намагаючись пояснити виникнення козацтва в Україні, Штекль помиляється, вважаючи козаків не ким іншим, як тільки результатом татарського впливу. Про етнічне походження реєстрового запорозького козацтва писали і німецькі вчені С. Любер і П. Ростанковські **.

В Новому світі також ця тема не обходила увагою ряду дослідників місцевого походження ***.

Важливою документальною базою для вивчення історії Запоріжжя у XVIII столітті є фонд Коша Запорозької Січі, що зберігається в Центральному Державному Історичному архіві України. Фонд цей складається з 365 великих справ, які охоплюють 1734 — 1775 роки, і являє собою архів Коша, або Управління Запорозького війська. Він був конфіскований царським урядом під час ліквідації Нової Січі у 1775 році.

Документи фонду можуть бути умовно поділені на кілька частин. До першої треба віднести ті документи, які відбивають внутрішнє життя Запорожжя. Це, передусім, офіціальне листування Коша з курінними отаманами і паланковою старшиною (ордери, рапорти та ін.), відомості, які відбивають економічний і правовий стан різних верств запорозького населення, описи майна старшин, козаків і посполитих, протоколи допитів козаків, головним чином запорозьких гайдамаків, та ін.

* Stökl G. Die Entstehung der Kosakentums. München, 1953.

** Luber Susanna und Rostankowski Peter. Herkunft der im Jahre 1581 registriectem Zaporoger Kosaken // Jahrbucher für Geschichte Osteuropas. 1980. 28. H. 3. S. 368 — 390.

*** March G. P. The Cossackes of Zaporoghe. Georgetown, 1965; Gordon I. Revolutionary Banditry: An interpretation of the Ukrainian Cossacks in Their First Rebellions. 1590 — 1596. Iale. 1970 та ін.

До другої частини належать документи про «зовнішні зв’язки» Запорожжя. Перше місце серед них займає листування Коша з центральними урядовими установами, гетьманською канцелярією тощо. Тут зберігаються укази, ордери, різні накази, які стосуються управління Запорозьким військом. Вони характеризують, зокрема, політику царизму, спрямовану на обмеження прав Запо/76/розької Січі на самоврядування, заходи російських та українських феодалів щодо припинення втеч селян на Запорожжя, накази уряду щодо боротьби з гайдамацтвом та ін. Чимало документів свідчить про торговельні зв’язки Запорожжя з сусідніми областями — Лівобережжям, Великоросією, Правобережжям, Кримом, турецькими провінціями і т. д.

Архів Коша має свою історію. Після зруйнування Січі він був переданий до Новосіченського ретраншементу, а потім — до фортеці св. Єлисавети. У 1784 році, в зв’язку з ліквідацією кріпості, архів перенесено у повітовий суд м. Катеринослава, де він залишався до 1839 року. З цього року справи фонду почали поступово передаватися новоросійському генерал-губернатору М. С. Воронцову в Одесу. Перед своїм від’їздом з Одеси на Кавказ останній доручив справи Кошового архіву А. О. Скальковському.

Після смерті Скальковського у 1898 році справи Коша було передано до архіву канцелярії одеського градоначальника. Але доступ до них дослідникам був ще закритий. Спроби істориків П. П. Короленка і Д. І. Яворницького дістати дозвіл на вивчення їх натрапляли на рішучу заборону з боку царських урядовців.

Тільки в 1931 році Археографічна комісія при Центральному Архівному Управлінні УРСР видала опис цього фонду ²²⁶. Документи фонду, незважаючи на те що частина їх безповоротно загинула ще до революції, дають змогу відтворити досить повну картину соціально-економічного розвитку Запорожжя за часів Нової Січі ²²⁷.

Цей огляд не вичерпує всієї історіографії, вона набагато більша, ми ж ставили за мету ознайомити читача з основною документальною і літературною базою історії Запорозької Січі і запорозького козацтва.

²²⁶ Архів Запорозької Січі. Опис матеріалів. К., 1931.

²²⁷ Відомо, наприклад, що зразу після скасування Січі Г. А. Потьомкін присвоїв собі ряд документів, які залишилися не виявленими до цього часу (Архів Запорозької Січі, С. XI). /77/