ВНИМАНИЕ

Материалы публикуемые в блоге это интернет обзор местных и зарубежных средств массовой информации.
Все статьи и видео представлены для ознакомления, анализа и обсуждения.
Мнение администрации блога и Ваше мнение, могут частично или полностью не совпадать с мнениями авторов публикаций.

четверг, 17 ноября 2016 г.

КУДИ ПОДІЛОСЯ НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО НАРОДУ УКРАЇНИ І ЯК ЙОГО ПОВЕРНУТИ

ВЕРНІТЬ ПО-ДОБРУ 

НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО УКРАЇНЦЯМ!


 Коротка (по суті) відповідь на поставлені питання така: 
треба привести законодавство України і правовідносини власності в Україні у відповідність з волею Українського народу, у відповідність із затвердженою через Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 року всеукраїнським референдумом 01.12.1991 року Декларацією про державний суверенітет України від 16.07.1990 року - у відповідність з каменем, який у 1992 році відкинули будівельники, розпочавши будівництво незалежної України не на фундаменті, а, фактично, на піску.

   Починаючи з 1992 року органи державної влади відмовились виконувати Декларацію про державний суверенітет України і як ті виноградарі захопили у національному багатстві України більше ніж їм належить: замість речових прав довірчої власності на національне багатство України (прав-обов’язків управління виноградником) – речові права повної власності. Органи державної влади не спромоглися організувати і забезпечити періодичне безпосереднє отримання Українським народом у грошовому вимірі на окремий рахунок значної частини доходу з використання в господарській (підприємницькій) діяльності об’єктів національного багатства, що становлять матеріальну основу суверенітету України. Це може призвести до того, що народ-господар передасть національне багатство України у довірчу власність іншим виноградарям, які будуть віддавати народу плоди у часи свої (отнимется от вас Царство Божие и дано будет народу, приносящему плоды его…).
   Що стосується статті 13 чинної Конституції України (документ 254к/96-вр), то її положення про перелік об’єктів права власності Українського народу та про те, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи держаної влади та місцевого самоврядування в межах, встановлених цією Конституцією, треба тлумачити таким чином, що зазначені органи здійснюють права не повного, а довірчого власника, і застосовувати ці положення виключно з урахуванням (в контексті) абзацу восьмого Преамбули Конституції України, де сказано, що Верховна Рада України приймала цю Конституцію.. «керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням…», в якому (Акті проголошення незалежності України) зазначається: «…здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України». Тобто, стаття 13 Конституції має застосовуватися системно з розділом шостим Декларації про державний суверенітет України щодо права власності народу України на національне багатство України, в тому числі, на весь економічний і науково-технічний потенціал створений на території України та мету використання об’єктів національного багатства України -- в інтересах громадян України. Треба зазначити, що здійснення прав власника з чітко визначеною метою в чужому інтересі – це класичні правовідносини довірчої власності і управління майном, що регулюються положеннями ч. 2 статті 216, глави 70 ЦК України. Приватний чи повний власник відрізняється від довірчого власника тим, що перший здійснює управління майном у власному інтересі, а довірчий власник – і у власному інтересі (плата з управління), і в чужому (передання повному власнику матеріальних вигод).
    Абсолютно очевидно, що з 01.12.1991 року між Українським народом як суб’єктом права власності і органами державної влади виникли цивільно-правові відносини, відповідно, власника національного багатства України (установника управління і набувача вигоди) і довірчого власника (управителя). Органи державної влади здійснюють (чи мають здійснювати) від імені Українського народу права власника (стаття 13 Конституції України) не у власному інтересі, а з чітко визначеною метою – для забезпечення матеріальних і духовних потреб громадян України (розділ шостий Декларації про державний суверенітет України). Оскільки зміст Декларації про державний суверенітет України через Акт проголошення незалежності України був схвалений першого грудня 1991 року всенародним голосуванням, і враховуючи речення перше абзацу другого  її заключних положень, де сказано, що «Декларація є основою для нової Конституції, законів України…», то законно змінити встановлену нею мету використання національного багатства можна тільки через затвердження відповідних положень кодексів і законів України, які змінюють цю мету або її ігнорують, всеукраїнським референдумом. Теж саме стосується «скасування» Верховною Радою майнових (речових) конституційних прав громадян України на якісну медицину, житло, освіту, базові пенсії тощо не за рахунок їх заробітних плат (за рахунок національного доходу), які передбачені попередньою Конституцією України (№ 888-09). Зазначені речові конституційні права гарантовані громадянам України чинною Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, розділом четвертим, не вважаються скасованими (не зважаючи на втрату чинності самою конституцією) і діють паралельно зі значно звуженими (значно урізаними) майновими правами, встановленими чинною Конституцією України. Вказані права, згідно зі статтею 190 ЦК України, є майном, що знаходиться у приватній власності громадян України.    
   Це означає (пункт перший), що органи державної влади зобов’язані здійснювати на об’єкти національного багатства України права не повного власника, а виключно права довірчого власника; і (пункт другий), що всі правочини з об’єктами національного багатства України, вчинені органами державної влади з перевищенням повноважень довірчого власника без схвалення всенародним голосуванням (ст. 1037 ЦК України), є дійсними і створюють для Українського народу правові наслідки тільки в частинах, які не суперечать пункту першому (ст. 241 ЦК України, ст. 63 ЦК УРСР). 
Незалежність України була проголошена, а самостійна українська держава Україна створена Українським народом на умовах здійснення (виконання, додержання) органами державної влади положень Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року. Це випливає із змісту Акту проголошення незалежності України від 24.08.1991 року, схваленого на всеукраїнському референдумі 01.12.1991 року, де сказано: «…здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України».
     За таких обставин Декларація про державний суверенітет України є установчим законодавчим документом, зміст якого через Акт проголошення незалежності України затверджено безпосередньо Українським народом на референдумі. Чинні положення Декларації про державний суверенітет України стосовно гарантування всім громадянам прав і свобод, які передбачені попередньою Конституцією України (№ 888-09), стосовно права власності народу України на національне багатство України, в тому числі, на весь економічний і науково-технічний потенціал створений на території України та стосовно мети використання національного багатства України, а саме в інтересах громадян України - мають найвищу в Україні установчу юридичну силу, юридичну силу безпосередньої волі Українського народу, що здійснена відносно змісту закону і покладена в основу суверенітету і незалежності України.
   Справа полягає в тім, що органи державної влади (Верховна Рада всіх скликань і Президенти України) не виконали повністю Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року в частині зміни (скасування) на республіканському рівні тоталітарного державного устрою України, встановлення проголошеного Декларацією нового демократичного внутрішнього устрою самостійної української держави України як республіканської громади (Українського народу) і територіальних громад, що здійснюють владу (місцеве самоврядування) через органи державної влади і органи місцевого самоврядування відповідно, та забезпечення громадянам України непорушності їх приватної власності - майнових конституційних прав, передбачених Конституцією (Основним Законом) УРСР № 888-09, які, фактично, є речовими правами і, згідно зі статтею 190 ЦК України,майном, що є приватною власністю громадян. Зазначені речові конституційні права гарантовані громадянам України Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року (розділом четвертим), не є скасованими і через Декларацію діють паралельно зі значно звуженими (значно урізаними) майновими правами, встановленими чинною Конституцією України (документ 254к/96-вр).
   До прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, загальнонародна держава УРСР представляла собою єдиний суб’єкт на кшталт казенного акціонерного товариства, яке на правах повної власності володіло майже всім національним багатством України як юридична особа, до складу якої входив народ і органи державної влади - ради народних депутатів, зокрема, Верховна Рада та інші державні органи (статт1, 2, глава друга, статті 10, 11 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09, статті 87, 89, 90 Цивільного кодексу Української РСР). До складу органів держаної влади 05.07.1991 долучили посаду Президента України. Народ України не був ні суб’єктом взагалі, ні, зокрема, суб’єктом права власності - громадяни України входили до складу загальнонародної держави у статусі найманих працівників (трудящих республіки), а народ в цілому, як вищий орган державної влади. Народ не був суб’єктом і громадяни України володіли національним багатством України не безпосередньо, а через конституційні права на державу.

   Керувала державою як підприємством на підставі статті 6 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09) Комуністична партія Радянського Союзу. Держава як юридична особа була повним власником і здійснювала право власності на національне багатство через органи державної влади – ради народних депутатів на принципах демократичного централізму. Тобто, органи державної влади обиралися народом і були йому підзвітні, але саме вони здійснювали право власності на національне багатство України, і не від імені народу, а від імені загальнонародної держави як юридичної особи, оскільки Український народ хоч і вважався вищим органом державної влади в Україні, але не був суб’єктом чи особою (не був республіканською громадою).
   Прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, затвердженої через Акт проголошення незалежності України всеукраїнським референдумом 01.12.1991 року та низки законів на її виконання («Про економічну самостійність Української РСР» від 03.08.1990 року, «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» №404-ХІІ від 24.10.1990 року, “Про власність” від 07.02.1991 року, про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР № 3718-12 від 16.12.1993 року), єдиний суб’єкт права власності загальнонародна держава (статті 1-5 Конституції (Основного Закону) України №888-09) де-юре і де-факто через втрату права власності на національне багатство України розпався на два окремі суб’єкти права власності (ст. 3 Закону України «Про власність»), на дві складові частини: 1) народ України (громаду) і «державу» (вже не загальнонародну державу, а державу без народу, у складі якої, очевидно, залишились виключно органи державної влади, а назва залишилась та, яка була).
   Право повної власності загальнонародної держави як юридичної особи на всі об’єкти національного багатства України було скасовано, на конституційному рівні 24.10.1990 року – через прийняття Декларації про державний суверенітет (закон України «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» №404-ХІІ від 24.10.1990 року), а на рівні ЦК УРСР 16.12.1993 року – через прийняття закону України «Про власність» (закон України про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР № 3718-12 від 16.12.1993 року).
   Перший суб’єкт права власності утворився з вищого органу державної влади – народу і отримав назву «народ України» (ст. 3 Закону України «Про власність»). Другий суб’єкт права власності утворився з системи підзвітних народу органів державної влади (Рад народних депутатів, Верховної Ради тощо, до числа яких 05.07.91 року долучили посаду Президента України) і отримав чи залишив собі назву «держава» (ст. 3 Закону України «Про власність»). До цих двох суб’єктів і перейшло право власності загальнонародної держави як юридичної особи на національне багатство України: до народу України (республіканської громади) – право повної власності (Розділ 6 Декларації про держаний суверенітет України, ст. 3, 4 Закону України «Про економічну самостійність Української РСР», ст. 1 Закону України «Про власність»), до органів державної влади – речові права довірчої власності або управління цим самим майном від імені і в інтересах народу (ст. 31 - 35 Закону України «Про власність»).
   Таким чином, функції держави і право повної власності на національне багатство України від єдиного суб’єкта - держави якадміністративно-територіальної одиниці і юридичної особи (статті 1-5 Конституції (Основного Закону) України №888-09) де-юре перейшли до народу України або республіканської громади, яка сама (оскільки є правоздатним і дієздатним суб’єктом, зокрема, суб’єктом права власності) діє в режимі держави безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України (документ 254к/96-вр). Саме загальнореспубліканська громада (народ України) в сукупності з органами державної влади і місцевого самоврядування, фактично, стала де-юре суб’єктом влади і суб’єктом права власності – новою демократичною державою Україна за її внутрішнім устроєм. А той, що існував за часів Радянського Союзу єдиний суб’єкт «держава» просто юридично зник чи мав зникнути при застосуванні цього поняття всередині України.
   Органи державної влади (ст. 31 - 33 ЗУ «Про власність») розділились на органи державної влади і органи місцевого самоврядування і, в розумінні глави 70 ЦК України, повинні були здійснювати права довірчої власності (права управління) державним майном виключно від імені народу (республіканської громади) і від імені населення адміністративно-територіальних одиниць (територіальних громад), а не від імені держави і адміністративно-територіальних одиниць (ст. 33 ЗУ «Про власність»). Суб’єкт «держава» чи «держава Україна» міг чи мав діяти під такою назвою виключно на зовнішньополітичному чи зовнішньоекономічному рівні, оскільки на внутрішньому українському рівні (всередині України) правова демократична самостійна українська Держава Україна – це виключно Український народ як республіканська громада, що здійснює владу як безпосередньо, так через органи державної влади та (в особі територіальних громад) через органи місцевого самоврядування (частина друга стаття 5 Конституції України). І ніякої держави чи держави Українидо складу якої не входить Український народбути не може!! В усіх випадках, коли поняття «держава» застосовується окремо від Українського народу, зокрема, в частині третій статті 5 Конституції України, мається на увазі не держава Україна як адміністративно-територіальна одиниця, а виключно система органів державної влади.
   Тобто, якщо всередині України згідно із законами існує суб’єкт права власності під назвою «держава Україна» окремо від суб’єкта права власності «Українського народу», то перший суб’єкт – це точно не держава Україна, оскільки держави України як адміністративно-територіальної одиниці без Українського народу бути не може фізично. Тобто, назва суб’єкта права власності «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) є удаваною («мнимою» або, по російські - «притворной»), оскільки не відповідає складу цього суб’єкта. Саме тому законодавці в жодній зі статей ЦК України, інших законів не визначають склад цього суб’єкта права власності з удаваною назвою.
   Виконувати Декларацію про державний суверенітет України як пряму волю народу після схвалення її змісту всенародним голосуванням 01.12.1991 року мали органи державної влади – Верховна Рада України і Президент України як суб’єкти законодавчого процесу в Україні. Вони зобов’язані були передати власність, яку тримали у себе, від загальнонародної державияк юридичної особи (статті 1 - 5 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09) народу України (республіканській громаді) як суб’єкту права власності в Україні. Зробити це вони повинні були через зміну законом свого власного юридичного статусу як суб’єктів права власності – визнати себе довірчими власниками державного майна (управителями майном в чужому інтересі), а народ України (замість держави) визначити основним суб’єктом права державної власності і власником державного майна, зокрема, цілісних майнових комплексів державних підприємств, установником управління і вигодонабувачем.
   Вони (Верховна Рада України і Президент України) зобов’язані були діяти всередині України при вирішенні внутрішніх питань вже не від імені попередньої тоталітарної держави як юридичної особи (в розумінні статей 1, 2 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09) чи не від імені і попередньої держави, і від імені республіканської громади (як слуга двох господарів), а виключно від імені республіканської громади (Українського народу) як держави і як особи публічного права в розумінні Декларації про державний суверенітет України.
   Але, нажаль, не так сталося як гадалося. Причина – вплив на розподіл і продаж (приватизацію) майна державних підприємств.
Оскільки розподіл основних об’єктів (підприємств) комунальної власності (ст. 35 ЗУ «Про власність») на 1996 рік (на момент прийняття чинної Конституції України) вже завершився, на рівні місцевого самоврядування Декларацію про державний суверенітет щодо демократизації державного устрою виконали, і такі суб’єкти місцевого самоврядування як адміністративно-територіальні одиниці (ст. 31 - 33 ЗУ «Про власність») зникли, і ми отримали на рівні Конституції (розділ Х1, статті 140, 143) від законодавців визначення саме територіальних громад єдиними суб’єктами місцевого самоврядування і права комунальної власності. Ми отримали визначення, що виключно територіальні громади, що складаються з людей, а не адміністративно-територіальної одиниці і територіальні громади удвох паралельно здійснюють місцеве самоврядування, володіють і управляють комунальним майном та діють через органи місцевого самоврядування. Аналогічні положення містяться і в чинній статті 327 ЦК України: «1. У комунальній власності є майно, в тому числі грошові кошти, що належать територіальній громаді. 2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування». Все чітко і зрозуміло, і ніяких паралельних суб’єктів влади і власності в формі міст, областей, сіл, селищ, інших адміністративно-територіальних утворень, що паралельно з громадами цих одиниць діють через органи місцевого самоврядування і їх посадових осіб.
   Стосовно демократизації державного устрою на республіканському рівні органи державної влади Декларацію про державний суверенітет України не виконали, право бути єдиною державою республіканській громаді не передали. Причина – не встигли розподілити права власності на об’єкти загальнодержавної (республіканської) власності (статті 31-34 Закону України «Про власність»), а тому не наважились визнати республіканську громаду (народ України) єдиним власником об’єктів загальнодержавної (республіканської) власності (стаття 34 Закону України «Про власність») аналогічно тому, як територіальні громади визнали єдиними власниками об’єктів комунальної власності (стаття 35 Закону України «Про власність»).
   Замість цього вони розгорнули продаж (приватизацію) цих об’єктів від імені і в інтересах окремих від республіканської громади суб’єктів права власності під мнимими чи удаваними назвами «держава» (ст. 3 Закону України «Про власність») або «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) – від імені фіктивних двійників справжньої держави Україна – республіканської громади. До складу цієї фіктивної держави (державного Ватикану) входять виключно органи державної влади, які, узурпувавши право власності Українського народу на національне багатство України і право назватися державою Україна, діють як система чи державна профспілка (паралельно з республіканською громадою) теж, як і Український народ, через органи державної влади, тобто, самі через себе від власного імені і у власних інтересах!! (ст. 167, 170, 326 ЦК України). 
Виконати Декларацію про державний суверенітет України, затверджену через Акт проголошення незалежності України всеукраїнським референдумом, і передати народу України (республіканській громаді) право бути державою Україна та право власності на об’єкти загальнодержавної (республіканської) власності (статті 31-34 Закону України «Про власність») Верховна Рада України всіх скликань і Президенти України могли тільки одним шляхом:
   1.  визначити законом справжній склад суб’єкта права власності під назвою «держава Україна», а саме, що суб’єкт (суб’єкт права власності) під назвою «держава» чи «держава Україна», до складу якого не входить Український народ (народ України) як республіканська громада (статті 3, 31-34 Закону України «Про власність», статті 2, 167, 170, 326 ЦК України, частина третя статті 5 Конституції України), це – не держава Україна в буквальному сенсі (оскільки справжньою державою Україна стала республіканська громада), а виключно ограни державної влади чи система органів державної влади (в противному випадку треба буде признати, що законодавці не тільки позбавили Український народ права власності на національне багатство і національний доход, а й виставили його за межі держави Україна, тобто, народ до складу України як адміністративно-територіальної одиниці вже не входить);
   2.  визначити законом справжній юридичний статус суб’єкта права власності під назвою «держава Україна» як довірчого власника (управителя) об’єктів національного багатства України з обов’язками встановлення управління і контролю його ефективності та забезпечення одержання Українським народом як вигодонабувачем на окремий рахунок прямих матеріальних вигод від використання його майна в підприємницькій діяльності великого бізнесу (шляхом введення в цивільне законодавство України в 1992 році, ще до початку процесів роздержавлення економіки, і застосування безпосередньо до цивільно-правових і господарських відносин між системою органів державної влади (як суб’єктом права власності в Україні під назвою «держава» чи «держава Україна») і суб’єктом права власності Українським народом (народом України) цивільно-правового інституту довірчої власності та управління майном (в розумінні частини другої статті 316, глави 70, статті 54 Цивільного кодексу України).
   Мало того, що цивільно-правовий інститут довірчої власності та управління майном було введено в цивільне законодавство України із запізненням на 12 років тільки у 2004 році, до цивільно-правових і господарських відносин між Українським народом як республіканською громадою і системою органів державної влади як суб’єктом права власності під удаваною назвою «держава»чи «держава Україна» його не застосовано і досі.
   В результаті в Україні з 1992 року реально існує дві держави: справжня держава - республіканська громада Український народ (частина друга статті 5, ч. 1 ст. 13 Конституції України, ст.. 324 ЦК України, що здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади, і такий собі державний Ватикан (держава всередині держави, що складається виключно з органів державної влади) – «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України, частина 3 статті 5 Конституції України). Органи державної влади і їх посадові особи спільні для двох держав і виконують роль слуг, що намагаються служити двом господарям одночасно. Обираються посадовці до органів державної влади від справжньої держави – громади (Українського народу), а працюють в органах державної влади на закрите акціонерне товариство чи корпорацію під назвою «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) – державний Ватикан, державу всередині держави Україна, двічі тоталітарне утворення, залишок тоталітарної юридичної особи-держави, що існувала до проголошення незалежності і до складу якої входив народ, а зараз ця система складається виключно з органів державної влади і чиновників, існує за рахунок податків, має власне пенсійне законодавство і абсолютно незаконно використовує назву «держава Україна».
   Таким чином, суб’єкт права власності в Україні, що ховається під назвою «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) – це чиновницький чи державний олігарх з удаваною назвою (назвою, яка не відповідає складу цього суб’єкта), що узурпував право власності Українського народу на національне багатство України – замість права довірчої власності в інтересах Українського народу здійснює на об’єкти національного багатства України (розділ VІ Декларації про державний суверенітет України) право повної власності у власних інтересах і в інтересах третіх осіб (приватних олігархів).  
   Українському народу (республіканській громаді) як власнику національного багатства України в умовах вільної (ліберальної) ринкової економіки України на правах приватної власності (оскільки народ чи республіканська громада – це суб’єкт, який має правоздатність і дієздатність, а значить є юридичною особою публічного права) належить в формі прямих матеріальних вигодзначна частина доходу великих підприємств і суб’єктів господарювання, яка складає національний доход (десятки мільярдів доларів США на рік навіть в умовах нинішнього ВВП). Система органів державної влади, створивши на рівні ЦК України (Закону України «Про власність») суб’єкта права власності з удаваною назвою «держава Україна» чи «держава» (назва суб’єкта не відповідає його реальному складу) і зловживаючи законодавчою владою з 1992 року, з одного боку, самочинно змінила встановлену Декларацію про державний суверенітет України мету використання національного багатства, поцупила у Українського народу (загальнореспубліканської громади) національний доход і передала через приватизацію державного майна права на його отримання третім особам. З іншого боку, система органів державної влади незаконно зняла з себе обов’язки організації та встановлення управління господарською діяльністю великих підприємств в інтересах Українського народу і обов’язки здійснення від імені народу цивільно-правового (не адміністративного) контролю ефективності управління майном приватизованих державних підприємств та передачі Українському народу матеріальних вигод як частини доходу цих підприємств, які згідно з Декларацією про державний суверенітет України належать республіканській громаді і є матеріальною основою суверенітету України.
   Такі дії призвели, з одного боку, до руйнації економіки України замість її неухильного розвитку і зростання, а з іншого боку, до конфіскації у громадян України їх майнових (за рахунок доходу з використання національного багатства в господарській і підприємницькій діяльності) конституційних прав на житло, медицину, освіту, пенсії, забезпечення у разі непрацездатності або втрати роботи тощо, які є речовими правами – майном, що є приватною власністю громадян України. Ці витрати незаконно переклали на заробітні плати громадян України, податки та збори.
   Свої незаконні дії, що почались з 1992 року, суб’єкти законодавчого процесу (Президенти і Верховні Ради всіх скликань) мотивують необхідністю створення в Україні ринкової економіки. Проте, для створення ринкової економіки достатньо, щоб управління підприємствами, іншими суб’єктами господарювання здійснювалося не адміністративно-командним шляхом на правах оперативного управління чи господарського відання (із адміністративним контролем з боку міністерств та відомств, оплатою послуг управителів згідно з тарифною сіткою та преміями), а на засадах підприємництва. Підприємництво – це певний вид господарської діяльності з управління діяльністю суб’єкта господарювання на певних принципах (стаття 5 закону України «Про підприємництво», статті 42-45 ГК України). Як вид господарської діяльності, підприємництво – це завжди або малий, або середній бізнес. Якщо на засади підприємництва переводиться управління малими або середніми підприємствами, то сто відсотків доходу цих підприємств – це плата підприємцю за ефективне управління цими суб’єктами господарювання на засадах підприємництва. Якщо на засади підприємництва переводиться управління великим підприємствами, то ефективне управління за його ринковою вартістю – це все одно середній бізнес, в оплату якого суб’єкту підприємницької діяльності-управителю йде виключно частина доходу великого суб’єкта господарювання. Решта доходу, яка може сягати 50 – 65 і більше відсотків, це матеріальна вигода, яка не є платою за управління і належить не управителю-підприємцю, а безпосередньо власнику, і яку за договором управління майном, укладеному з установником управління, довірчий власник (управитель) повинен віддавати вигодо набувачу, вказаному в договорі управління.  
   У випадку з Україною, якщо дотримуватися Декларації про державний суверенітет України і глави 70 ЦК України, установником управління є суб’єкт права власності під назвою «держава Україна» як система органів держаної влади, а вигодо набувачем - суб’єкт права власності Український народ.
   Відповідно о частини четвертої статті 13 Конституції України, частини другої статті 318 ЦК України, усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Згідно зі ст. 321 ЦК України (ст. 6 ЗУ «Про власність») кожний власник має право на використання свого майна для здійснення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу), Український народ (народ України) включно!!
    Зміст права власності в господарській діяльності такий, що власнику належать права управління і права отримання вигод (про що законодавці ні в ЦК, ні в ГК України прямо не пишуть, і що випливає з аналізу глави 70 ЦК України). Відповідно, доход (прибуток) суб’єкта господарювання можна умовно розділити на плату за управління і матеріальні вигоди. Якщо управління здійснюється на засадах підприємництва, то його ринкова вартість ва малому та середньому бізнесі приблизно дорівнює прибутку, який цей бізнес може принести (в середньому бізнесі – прибутку з урахуванням податків), і ніякої різниці між власником і довірчим власником цих об’єктів не існує (обидва отримують у власність сто відсотків прибутку), крім тієї, що довірчий власник не має право знищити підприємство, порізати обладнання на металобрухт тощо без згоди власника чи уповноважених власником осіб. Вигодами громади (територіальних громад) при приватизації об’єктів малого та середнього бізнесу є не матеріальні вигоди (не гроші), чи не стільки матеріальні вигоди (податки), скільки вироблені цим бізнесом якісні товари і послуги та створені робочі місця. Треба зазначити, що закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» містить низку відповідних законодавчих застережень, зокрема, частини сьомої статті 60 (Комунальна власність) розділу ІІІ (Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування): «Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню».     
   Що стосується цілісних майнових комплексів великих державних підприємств, інших крупних об’єктів національного багатства України, то ринкова вартість управління ними на принципах підприємництва складає тільки частину доходу, а інша частина доходу (прибутку) – це плата за власність, яка належить Українському народу як власнику національного багатства в формі національного доходу. Якщо підприємством, великими обсягами сільськогосподарської землі, надрами тощо управляє не сам власник Український народ безпосередньо і не система органів державної влади Президент-ВР-КМ (якій народ делегував права-обов’язки  встановлення управління і здійснення цивільно-правового контролю його ефективності), а інша особа - довірчий власник-замісник (суб’єкт підприємницької діяльності), то йому належить частина доходу як ринкова плата за управління. Точний розмір оплати визначається абсолютно об’єктивно із залученням експертів академічного рівня з урахуванням показників зовнішніх ринків економічно розвинутих країни світу (щоб можна було, у разі потреби, перекупити талановитих менеджерів і топ-менеджерів). Решта доходу за вирахуванням відсотків, що належать органам державної влади як плата за встановлення управління і здійснення загального цивільно-правого контролю - це власність Українського народу як суб’єкта права власності. Ці кошти обліковуються на окремому рахунку, тобто, надходять на рахунок Українського народу як суб’єкта права власності в Національному банку України, де вони автоматично розподіляються на іменні рахунки громадян України, що мають виключно цільове призначення відповідно до майнових конституційних прав громадян України (медичне обслуговування, житло, освіта, базові пенсії…) та встановлених законом відрахувань до місцевого (за місцем проживання громадянина) і республіканського бюджетів. Порядок використання коштів, що є власністю Українського народу, визначається окремим законом (ст. 1030 ЦК України).
   Таким чином, особливістю Українського народу як суб’єкта права власності в Україні є те, що він фізично не може безпосередньо здійснювати управління об’єктами національного багатства, що йому належать, зокрема, цілісними майновими комплексами державних підприємств, землею, надрами тощо. Але Український народ як власник національного багатства України ніколи не відмовлявся від отримання матеріальних вигод (від майнових конституційних прав громадян, що фінансуються з доходу підприємств, а не з податків на цей доход). Управління своєю власністю народ здійснює на загальному генеральному рівні, обираючи на виборах («загальних зборах акціонерів України») довірчих власників свого майна: Президента України і Верховну Раду України, які формують Кабінет Міністрів України. Український народ делегує їм права довірчих власників щодо установлення та контролю управління цілісними майновими комплексами державних підприємств, землею, надрами з чітко визначеною Декларацією про державний суверенітет України метою – в майнових інтересах громадян України в особі Українського народу як набувача вигоди. Змінити цю мету законно можна тільки через референдум.
    Як би Президенти України і Верховна Рада України всіх скликань при прийнятті законів з 1992 року дотримувались Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року та положень глави 70 ЦК України (своєчасно, ще у 1992 році, ввели у цивільне законодавство України цивільно-правовий інститут довірчої власності та управління майном і установили між створеними ними окремими суб’єктами права власності в Україні – «народом України» і «державою» цивільно-правові стосунки), то в результаті малої приватизації ми би отримали абсолютно вільний приватний малий та середній бізнес, а в результаті приватизації управління великими державними підприємствами, іншими крупними об’єктами національного багатства України, зокрема, управління великими обсягами (площами) землі сільськогосподарського призначення, надрами тощо ми би отримали не великий приватний олігархічний бізнес і не олігархів, а певний елітний вид приватного середнього бізнесу з управління (в інтересах громадян України) великим бізнесом, який (за Декларацією про державний суверенітет України від 16.07.1990 року)належить виключно Українському народу і фізично не може бути проданим без проведення референдуму як і територія України. Саме цей бізнес в умовах вільної ринкової економіки є джерелом національного доходу, який є власністю Українського народу і має надходити на його рахунок. Саме з національного доходу повинні фінансуватися (забезпечуватися) конституційні права громадян на медицину, житло, освіту, базові пенсії тощо. Це дозволить зняти соціальний тягар з державного бюджету та зробити його бездефіцитним, оскільки з податків мають фінансуватися виключно притаманні державі функції.
   А національний доход, що утворюється як різниця між ринковою вартістю управління великою господарською діяльністю на засадах підприємництва (відсотком від валового доходу, як платою довірчому власнику за управління) і загальним розміром доходу, яке це управління має забезпечити, є виключною власністю Українського народу. Оскільки права продажу майна належать власнику, національний доход не може бути, як і територія України, відчужений третім особам без проведення з цього приводу референдуму (без затвердження референдумом відповідних законів) з паралельною відмовою громадян на користь майбутніх олігархів від грошей, що мають цільове призначення і можуть використовуватися громадянами на забезпечення своїх приватних майнових (речових) конституційних прав на житло, освіту, медицину, матеріальне забезпечення в разі непрацездатності та базові пенсії тощо. Зазначені речові права мають забезпечуватися громадянам України безоплатно, тобто, не з заробітних плат громадян і, явно, не з податків на заробітні плати. У такий спосіб органи державної влади не просто поцупили у Українського народу національний доход, у Українського народу вкрали його національну ідею, тобто, сам сенс незалежності держави Україна.
   Оскільки суб’єкти законодавчого процесу як офіційні чи конституційні представники Українського народу, приймали закони, що позбавили народ в умовах ринкової економіки національного доходу і майнових конституційних прав (що є майном і приватною власністю громадян України) без затвердження цих законів референдумами, то їх дії можна визнати вчиненими в межах адміністративних повноважень, але з явним перевищенням цивільних повноважень. Для створення ринкової економіки це не було необхідністю, оскільки ринку байдуже, хто власник, головне, щоб управління суб’єктами господарювання здійснювалось не адміністративно-командним шляхом, а вільно, на засадах підприємництва.
   Відповідно до статті 241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Аналогічне положення містилося у статті 63 ЦК Української РСР що регулювала наслідки укладення угоди особою з перевищенням повноважень в період з 1992 – 2004 року.
   Системний аналіз законодавства показує, що Український народ як рівноправний суб’єкт права власності в Україні і як дієздатна і правоздатна особа публічного права (республіканська громада) зберігає в умовах вільної ринкової економіки України право власності на національне багатство України, що становить матеріальну основу суверенітету і майнові права на національний доход України, поки не схвалить на референдумі вчинені законодавцями за останні двадцять років з явним перевищенням їх цивільних повноважень дії. З іншого боку, народ має право схвалити вказані дії на референдумі і погодитись з тим, що його (нинішнє і всі прийдешні покоління) як господаря у його власній незалежній державі його власні слуги (органи влади) самочинно захопили і продали третім особам у вічне економічне рабство.   
   Що треба зробити, щоб відновити юридичну справедливість і захистити конституційні права Українського народу в особі громадян України.
   Перше: розмножити і роздати всім громадянам України Декларацію про державний суверенітет України  від 16.07.1990 року (якправовстановлюючий документ на Україну і як документ на право власності громадян в особі Українського народу на національне багатство України) з Актом проголошення незалежності України від 24.08.1991 року (як свідоцтвом про державну-народну реєстрацію цього правовстановлюючого документа).
   Другестворити юридичну концепцію майбутніх перетворень (реформ) в формі адміністративного позову від імені громадянина (громадян, громадських організацій тощо) України до Президента і Верховної Ради України як органів державної влади і суб’єктів законодавчого процесу в Україні. В рамках розгляду цього позову ВАСУ розгорнути загальнонаціональну дискусію щодо зазначених реформ, арбітрами в якій будуть судді ВАСУ. Вказаний позов має містити вимоги про визнання бездіяльності незаконною та зобов’язання суб’єктів законодавчого процесу вчинити певні дії, зокрема, через прийняття відповідних законів застосувати до цивільно-правових відносин між «державою Україна» (системою органів державної влади) і Українським народом як суб’єктами права власності цивільно-правовий інститут довірчої власності та управління майном (в розумінні частини другої статті 316, глави 70, статті 54 Цивільного кодексу України):
·  визначити законом поняття та мету приватизації державного майна не як «платне відчуження майна, що перебуває у державній власності…» (стаття 1 закону України «Про приватизацію державного майна»), а як відчуження (передача) прав управління майном, що перебуває у довірчій власності держави (у довірчій власності системи органів держаної влади)… фізичним та юридичним особам - суб’єктам підприємницької діяльності, які можуть бути управителями відповідно до Закону, з метою здійснення ефективного управління цим майном за плату на принципах (засадах) підприємництва!! в умовах вільної (ліберальної) ринкової економіки в інтересах вигодо набувача – Українського народу в особі громадян України;
· визначити законом майнові конституційні права громадян України, передбачені чинною Конституцією та Конституцією (Основним Законом) України (документ 888-09) і гарантовані Декларацією про державний суверенітет України (розділ четвертий Декларації), як речові права і як майно (в розумінні статті 190 ЦК України), яке є приватною власністю громадян України і вигодами громадян України від управління майном державних підприємств та державних суб’єктів господарювання. Ці вигоди складаються з частини прибутку (доходу), який залишається після відрахування передбаченої законом або договором управління майном винагороди суб’єктам управління. Вигоди (кошти), що належать Українському народу як суб’єкту права власності і вигодо набувачу, обліковуються у державному бюджеті окремо від коштів, що надходять до бюджету у формі податків, і, у разі приватизації підприємства (суб’єкта господарювання), приватизуються на підставі договорів управління майном (договорів відчуження прав управління майном в інтересах Українського народу)  окремо від речових прав управлінняречові права управління, що належать державі (системі органів державної влади) і апаратам управління підприємств - на приватного управителя-замісника (фізичну або юридичну особу - суб’єкта підприємницької діяльності), а права отримання матеріальних вигод – виключно на Український народ в особі громадян України шляхом передбаченого договором управління майном обов’язку суб’єкта підприємницької діяльності перераховувати ці кошти на рахунок Українського народу як суб’єкта права власності в Національному банку України, де вони автоматично розподіляються на іменні рахунки громадян України, що мають виключно цільове призначення відповідно до майнових конституційних прав громадян України (медичне обслуговування, житло, освіта, базові пенсії…) і порядок використання яких визначається окремим законом.
    Легалізувати (через визначення законом) та проведення переговорів:
1.          юридичний статус органів державної влади Президента України, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України як довірчих власників національного багатства України за законом, що здійснюють повноваження організаторів та установників державного і приватного управління об’єктами національного багатства України від імені і в інтересах Українського народу та офіційно отримують за договором з Українським народом відсоток від національного доходу як плату за ефективне управління (організацію і встановлення управління та здійснення цивільно-правового контролю);  
2.          юридичний статус представників великого бізнесу як приватних довірчих власників великих підприємств та інших великих об’єктів національно багатства України, що управляють цими об’єктами на засадах підприємництва за договорами управління майном з установниками управління за плату (на рівні світових ринкових цін і вище за послуги менеджменту і топ-менеджменту на засадах підприємництва) в інтересах Українського народу як вигодонабувача. Представники великого бізнесу можуть втратити на одному об’єкті господарювання, але точно виграють на об’ємі і кількості майна, що може бути передано їм установниками управління (Президентом, ВР і КМ України) в довірчу власність (в малом ты был верен, над многим тебя поставлю).
Підготувати і укласти в формі закону (із наступним винесенням для схвалення на всеукраїнський референдум) конституційну угоду між Українським народом (громадянами України всіх національностей) як власником національного багатства України і його офіційними (конституційними) представниками – системою органів державної влади (Президентом України, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України) про умови управління останніми від імені і в інтересах Українського народу об’єктами національного багатства України, що є матеріальною основою суверенітету, до яких відносяться, зокрема, всі землі сільськогосподарського призначення, надра, цілісні майнові комплекси державних підприємств тощо.
   Угода повинна бути укладена в рамках цивільно-правового інституту довірчої власності та управління майном (частина друга статті 316, глава 70, стаття 54 Цивільного кодексу України) і має містити перелік об’єктів національного багатства України, що передані Українським народом системі органів державної влади в управління, розмір винагороди органів державної влади за управління у відсотках до доходу, порядок перерахування чистого доходу на рахунок Українського народу як набувача вигоди і установника управління, умови передачі органами державної влади прав управління приватним довірчим власникам-замісникам – суб’єктам підприємницької діяльності.
Опубліковано Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/        СІЧЕСЛАВ ІНФО

Комментариев нет:

Отправить комментарий