ВНИМАНИЕ

Материалы публикуемые в блоге это интернет обзор местных и зарубежных средств массовой информации.
Все статьи и видео представлены для ознакомления, анализа и обсуждения.
Мнение администрации блога и Ваше мнение, могут частично или полностью не совпадать с мнениями авторов публикаций.

вторник, 30 августа 2016 г.

Три закони українського буття




Василь Триліс
1. ЗЕМЛЯ
Земля — це та власність, в якій теоретично ніхто не може вам відмовити, але через яку практично заводяться й тривають майже всі на світі війни й конфлікти. Народившись, кожна істота має ДЕСЬ бути, їй необхідна бодай мінімальна територія.
Насправді, їй необхідні й інші речі – вода, поля, ліси, луги, повітря, сонце, вітер, дощ… все те, що даром дається (дарується) людині при народженні – та так і називається в людській мові: Природа. Українцю, проте, досить слова ЗЕМЛЯ, бо для нього це той головний елемент Природи, без якого всі інші елементи втрачають сенс.

Жодний народ у світі не знає такого глибокого, тісного, органічного зв’язку з землею, як Українці. Причина проста. Заселена поверхня нашої планети надзвичайно різноманітна, та має ж десь бути найкраще місце для тривалого осілого землеробства. Цим місцем виявилась Україна. І виявилась не тепер – це ми, люди, тільки тепер починаємо усвідомлювати космічноGекономічний феномен України; а об’єктивно вже принаймні 6–7 тисячоліть географічні й кліматичні особливості цього краю зумовлюють оптимальне співвідношення між погодою, ґрунтом, водними артеріями й людськими можливостями.
Що значить – оптимальне? А те, що тут сама Природа втримує людину в такому стані, в такому способі й режимі життя, коли не можна ні розслабитися в комфорті, ні зневіритись від суцільних невдач. Така от ця земля: дасть тобі все потрібне не тільки для виживання, а й для життя, здоров’я й творчості; але дасть не даром, а візьме найдорожчу ціну – твою щоденну працю. Заплатиш – одержиш усе з надлишком. Не заплатиш – вимреш від злиднів, голоду, холоду та хвороб.
Українці платили. Хто не платив, той мусив вимерти або піти з цієї землі. Така природна селекція протягом кількох тисячоліть витворила унікальний етнос. Не мало особливого значення, звідки й хто сюди приходив, який мав розріз очей чи колір шкіри, які ним водили бажання й воєначальники, до якої конфесії він належав: за два-три покоління прибулець перетворювався на щирого гречкосія або, принаймні, свинопаса – бо це було вигідно! На цій землі завжди було найвигідніше саме працювати, а не красти, не грабувати, не шахраювати. Ця земля не могла обманути і ні коли не обманювала того, хто на ній працював. То оце саме вона витворила й викохала етнос, який сьогодні називається Українцями.
Відповідно, Українці викохали у своїй душі та своїх звичаях так само унікальне ставлення до землі, до Природи. Українець любив землю як матір. Українець не міг плюнути на землю. Ху добі, яка невпинно плюється, але сьогодні ре презентує цей великий народ, навіть не в тяму, як то так може бути: куди ж він плював, той давній Українець? Для більшості народів світу рідна земля – це щось священне, але для Укра їнця це ще більше. Подивіться на свої руки: що в них такого священного? Руки як руки, часом брудні, часом стомлені – ложку не тримають, часом заважають – не знаєш, куди їх діти. З них можна зробити об’єкт замилування, оздобити коштовностями, напахтити, довести до чисто декоративного стану, а можна ними з четвертої години ранку доїти корів, і то щодня, – що вже там священного… Але як то людині залишитися без рук? А що вона почуває, коли хоч наймен шого пальця їй закладуть у двері та прище млять? Так само Українець відчуває й свою зем лю: це просто частина його самого. Вона не тільки навколо нього, вона в усьому його єстві, в його поняттях і прагненнях. Відірвіть його від землі – він, як гілочка дерева, намагатиметься прижитися, прищепитися на іншій гілляці, пу стити коріння в іншій землі. Не буде землі – не стане Українця.
Коли вчені визначають поняття «нація», «ет нос», то обов’язково вводять, як ознаку, наяв ність спільної землі, точніше – території. Але вагомість цього складника у різних етносів ду же різна. Є такі народи, що зберігають свою сутність і без землі; тобто, земля- територія під ними є, але це приблизно так, як масивні улам ки криги, по яких можна на той берег перебіг ти. Є й такі, що з землі живуть, але не більше: виснажується під ними земля – шукають іншої поживи. А є й такі, що з землі живуть, із землею живуть, землю бережуть, без землі не існують. Це – землероби. І серед них Українці – най древніші й найдосвідченіші.
Сьогодні слово «землероб» звучить майже глузливо, принаймні зневажливо. «Ат, що ти з нього хочеш: село!» Жорстока експлуатація Українського села, його виснаження й знекров лення всіма можливими способами не мина ють безслідно. Жалюгідний соціальний, мо ральний і фізичний стан селянина є закономір ним наслідком трьохсотлітнього бездумного й безвідповідального висотування всіх його сил, приниження його гідності, знущання над ним і просто винищення. Можна дивуватися іншому: як і на чому те село тримається досі?
Відповідь на це питання заслуговує на найпильнішу увагу, бо від неї, відповіді, залежить наше розуміння й наша підтримка села, наша поведінка, а від нашої поведінки – життя чи не життя нашого села і нашого роду.
Моя думка така, що село тримається не на людському розумі. Бо людський розум тепер вирішує проблему харчування й добробуту за допомогою… високих технологій. Наші казкові поля й степи обплутані електричними дротами, переорані й перекалічені страшною масою тех ніки, насичені штучними хімічними сполуками і розграфлені всіма видами шляхів, якими виво зиться дедалі бідніша продукція сільського гос подарства. Ідіотизм такого господарювання очевидний уже кожній корові, але людського розуму вистачає лише на те, щоб іще інтенсив ніше начиняти ґрунт хімією, а вагони – нагар баною з того ґрунту сировиною, та гарячково працювати над ще ефективнішими технологія ми, так щоб і людей на тій нещасній землі не залишилось, а самі лиш машини гуркотіли…
То на чому ж сьогодні тримається село? На звичаї.
2. ЗВИЧАЙ
Звичай – просте українське слово, занедбане й зневажене так само, як і все те, що воно означає. А означає воно не мало – не багато, а всю ту грандіозну сферу, яку людство колись названо культурою. Я був, навіть, поставив між ними знак рівності, але придивився й побачив, що «культура» – поняття настільки спотворене, що рідко хто його й поважає. Один з героїв нашого часу аж хапався за кобуру, зачувши це слово. Досить придивитися чим опікується наше міністерство культури та численні його заклади й установи, щоб і собі зробити висновок, що культура – це щось, як мінімум, несерйозне, а як максимум – злочинне.
Слово «звичай» краще: воно майже випало з ужитку, а тому не затягане й не спотворене; отже нам треба лише пригадати, що воно означає. Можна, правда, i це слово заялозити, ну – тут нема ради.
Суттєва ж перевага випливає з глибокої принципової відмінності між звичаєм і культурою, і про це я хочу сказати. Згадаймо: колись слово «звичай», як і «земля», в Україні було священним. Навчити дітей звичаю – то було важливіше, ніж їх народити, одягти й нагодувати.
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі…»
Звичай – це щось таке, чого, ніби, можна й не дотримуватись. Можна не вітатися з односельчанами, можна не прибирати подвір’я й ходити задрипаним у свято. Можна не вміти зварити борщу чи запрягти коней. Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина. Але людина, яка не дотримувалася звичаю, бодай у чомусь порушувала його, відразу опинялася в центрі недоброзичливої уваги – як воша на гребінці.
Твоя вода не холодна –
Піду до криниці,
Твоя дівка не звичайна –
Піду до вдовиці.
«Незвичайна дівка» – це значить «не навчена звичаю», «та, що живе не у звичаї», по теперішньому – ніби як некультурна, тільки ще гірше. Бо коли нині дівка палить цигарки, носить вишневосиві кігті на неробочих руках і пропонує всім на оглядини свого заголеного пупа, то ніхто не дорікне, що вона некультурна (скоріш вона сама покепкує з селянки, що в тої чорні нігті); звичай все це не те щоб забороняв, а навіть не передбачав і не припускав нічого подібного.
Звичай визначав усі аспекти поведінки людини, регулював усі стосунки, заходи, конфлікти, звичай охоплював усі знання, важливі в українському суспільному житті. Безліч приказок, притч, легенд, пісень, правил, повір’їв і забобонів – усе це було узвичаєне і дивувало лише дітей або чужинців. Здивування теж передбачалося звичаєм як педагогічний момент, бо здивуватися – значить краще запам’ятати. Скинути шапку, входячи до хати, підняти й поцілувати шматочок хліба, що впав на підлогу, пожартувати в гострій або тяжкій ситуації, привітати й пригостити подорожнього, – це був (і є) звичай. Символічні й практичні звичаєві дії, завжди сповнені доцільного глузду, великі й малі (але завжди життєво важливі) знання і вміння, щоденна праця, охайність, скромність і доброзичливість Українця – це був (і є?) його звичай. Шанувати старших, шанувати рід і рідну віру, любити свою землю і, коли треба, йти за неї в смертельний бій – все це звичай.
Звичай, звичаєвість як основа життя складається з безлічі різноманітних конкретних звичаїв і утворює величезну, величну, подиву гідну систему. Ця система не матеріальна, а суто інформаційна. В ній закладені всі знання і вміння цілого народу, накопичені протягом століть і тисячоліть. Чому б не назвати її культурою?
А чого, – можна. Тільки тим самим ми включаємо в цю систему i голі пупи, і гральні автомати, і влізливу божевільну рекламу, і неодмінні ріки спиртного за кожним святковим столом, і весь інститут Поплавського, і багато інших невід’ємних складників культури сучасного суспільства, які відверто й зухвало суперечать нашому Звичаю. Ось тут і пролягає демаркаційна лінія. Якщо сучасне розуміння культури давно втратило критерії природності, доцільності й тяглості, то Звичай, навпаки, відкидає все те, що цим критеріям не відповідає. Придивіться: все, що є в звичаї – природне, доцільне й перевірене століттями всенародної практики. Придивіться також, скільки в нашій культурі скоростиглого, неприродного й недоцільного! Часом здається, що в ній більше нічого й немає.
І це не випадково. Іменуючи себе культурою, сучасна цивілізація фактично підмінює, витісняє справжню – традиційну, або ж етнічну, – культуру, а далі, цілком логічно, протистає їй. Вони й справді несумісні, а врешті й непримиренні: етнічна культура (Звичай) не дозволяє того, що насаджує цивілізація; цивілізація, набравши силу, усуває з дороги те, що їй суперечить або заважає.
Чи можна їх помирити? Може й можна, але таких прецедентів немає.
То, значить, треба вибирати? Треба. Але вибирати може тільки вільна людина. Раб завжди вибирає рабство, тобто насправді не вибирає. Його вибирають – хазяї, обставини, покупці. Ми – раби цивілізації. Ми давно купилися на комфорт і неробство, на хліб і видовища. Споживацьке суспільство. І це не тільки наша трагедія: ніде на планеті ніхто цю біду ще не зумів відвести.
Україна має велику перевагу перед іншими народами: наш Звичай – єдина дорога до здорового природного способу життя – найпотужніший, найбагатший серед етнічних культур, бо витворювався на Найкращій Землі протягом багатьох тисяч років. І цей Звичай не тільки не вмер – він і не може вмерти, бо нічого розумнішого, доцільнішого й живучішого на світі не існує. Його смерть означала б смерть усього живого на Землі. Його забуття – явище тимчасове: якесь століття друге в порівнянні з сімома тисячами років – лише мить в історії, невеличке повчання зарозумілому людству.
А все ж таки, як вибратися з сьогоднішнього забуття, з технологічного божевілля й моральної деградації? Логічні, правові та фізичні засоби не діють. Залишається метафізика. І тут своє слово має сказати віра.
3. ВІРА
Людський розум, попри всю свою запаморочливу складність, становить безмірно дрібну краплину Всесвіту, і тому смішною була б його претензія знати все. Вплетений у безконечну тканину буття, він освітлює, відображує й осмислює найближчу до нього часову й просторову ділянку цієї тканини – далі все тоне в непроглядній пітьмі. Щогірш, навіть цю крихітну діляночку він відображує з колосальними спотвореннями – інакше не набивав би собі таких страшних синців та гуль упродовж усієї своєї історії.
Коли б він, розум, був трохи розумніший, то давно усвідомив би своє безсилля, безглуздя й безперспективність і впав би у стійкий екзистенційний відчай з найблагороднішим наслідком – самознищенням. До речі, в людській практиці самогубство ніяка не новина і навіть не дивина. Але коли б розум став ще трохи розумнішим, то збагнув би, що рішення про таку кардинальну акцію абсолютно не належить до його компетенції: не можна навіть порівнювати безмір подій і обставин, які привели до виникнення ось цього індивіда, з його, індивіда, баченням і розумінням тих обставин. Отож і не індивіду обґрунтовувати своє право на смерть – як і своє право на життя. Проте індивід живе! І мусить умерти! І мусить із цим рахуватись!
А з чим, власне, рахуватись? Із тим, чого абсолютно не розуміє? Саме так. І саме цей стан, саме оце усвідомлення без розуміння, люди називають вірою. Саме віра примушує людей ЖИТИ навіть тоді, коли розум не бачить для цього жодних (розумних) підстав. А з цього випливає, що віра важливіша, авторитетніша для буття людини, ніж розум.
Але віра буває різна, а що гірше – буває дуже різне розуміння віри.
Тому я спробую визначити віру так, щоб не було непорозумінь. Я наголошую відразу, що віра – це стан людської свідомості і що цей стан – явище метафізичне. Це мудре грецьке слово спричинило багато помилок і зловживань: завдяки християнським перетлумаченням, його почали розуміти як «те, що перебуває поза Природою», як щось трансцендентне, недосяжне для людини. Насправді ж, Аристотель мав на увазі просто ті речі, які не вкладаються в академічний курс природничих наук; йому, здоровому греку, не могло зайти в голову, що існує щось поза Природою. І я вживаю слово «метафізичний» у його первісному, здоровому, аристотелівському значенні.
Отож віра – феномен абсолютно природний і стосується речей природних, тільки що на поточний момент недоступних для розуму і його «науки». У цьому і тільки в цьому сенсі віра метафізична. Віра не може бути сліпою – це абсурдне словосполучення слід обминати десятою дорогою. Те, що люди називають сліпою вірою, насправді є просто забобоном, упередженням, зомбі ефектом. Справжня віра завжди гранично ясна і зряча (хоча сама людина рідко це розуміє; так само птах не знає механізмів зору – але прекрасно бачить); це те саме шосте чуття, з яким не може дати собі ради фізіологія, але яке рятує людину, додає їй сили й виводить на рівну до рогу в найскрутніших обставинах. Зомбі може діяти так само ефективно, як і людина, озброєна вірою, але – недовго, і тільки в рамках закладеної в нього програми. Забобон обмежує, віра – розсуває межі можливого.
Звідки береться віра? Де вона, так би мовити, локалізована? За яких обставин умирає?
Віра – це не знання, вона не входить у згадану вище інформаційну систему; відповідно, вона не може бути передана; вона з’являється й розвивається в людині тільки внаслідок особистого досвіду. Внаслідок досвіду віра може й умерти.
Віра – це не релігія і навіть ніякого стосунку до релігії сама по собі не має. То релігія має стосунок до віри – бо не може без неї обійтись; коли люди (до речі, не тільки люди) відчувають або розуміють, що у них однакова віра, тоді вони об’єднуються – виникає релігія як система спільних вірувань. Коли віра згасає, то згасає й релігія – або перетворюється у мертвотну систему пустих тверджень, примусів і заборон.
Віра завжди проста й конкретна. І починається вона з колиски. Переживши страшну родову травму, дитина потрапляє в зовсім інше буття, сповнене дискомфорту і болю. Але водночас приходять і незвідані ще насолоди – мамине тепло й молоко, виразні звуки, кольори, події… Починається життєвий досвід. Якщо цей досвід загалом позитивний, то з’являється й міцніє найперша – і найголовніша! – віра: буття гарне, і жити варто. Насправді це не так, принаймні логічно довести це твердження неможливо, а наш давній родич – Будда – навіть обстоював протилежний постулат: життя – це страждання; але мати, а потім і батько, оберігаючи дитину від тяжких вражень, створюють в її свідомості стійку віру в перевагу добра. Дитина не аналізує, вона просто вірить, що все буде добре: ніч скінчиться, живіт перестане боліти, мама нагодує, тато прийде з роботи й витягне кольку з п’яти, а сусідського гусака заріжуть. Але для того, щоб така віра виникла й закріпилась, потрібен тривалий період позитивного досвіду. Щасливе дитинство – це неприступна фортеця віри у красу і добро, в доцільність і розумність буття. Жорстокі, болісні випробування протягом усього наступного життя не зможуть похитнути цю фортецю, бо вона закладається не на інформаційному рівні, не у вигляді якихось логічних конструкцій, а в підсвідомості, у вигляді простих психічних механізмів, які не підлягають ні забуттю, ні спотворенню. Втратити віру – це приблизно те саме, що розучитися ходити або дихати.
Звичайно ж, віра не обмежується дитячими враженнями. Кожна людина все життя в той чи інший спосіб розширює, збагачує і зміцнює свою віру. Коло речей і явищ, у які людина вірить, збільшується так само, як і обсяг логічних, інформаційних знань. Хибна віра, так само як і хибна інформація, спричиняє помилки, невдачі, поразки. Протягом життя людина вибудовує три величезні масиви культури – знань, умінь і віри. І якщо знаннями і вміннями люди можуть якось обмінюватися, навіть торгувати, то віра обміну не підлягає, оскільки є результатом особистого досвіду.
Аж тепер я можу сказати, чим така особлива віра Українців. шхня віра завжди формувалася як результат особистого досвіду праці на землі,а досвід той направлявся, збагачувався, оберігався Звичаєм: батьки знали від дідів і передавали дітям, що немає нічого кращого, надійнішого й достойнішого в світі, як праця на землі. І що ради цього варто жити й боротися – хоч би й на смерть. Підтверджуючись із покоління в покоління, цей досвід ставав спільною вірою. І це була віра не тільки в землю й працю, але також і один в одного, у доцільність і необхідність узгоджених дій в процесі тої праці; це була впевненість, що всім вигідно триматися громадою – тобто, зрештою, це була віра в свій народ.
Для віруючого атеїста така природна віра цілком достатня. Для більшості людей, на жаль, ні. Страх перед буттям, страх узяти на себе повну відповідальність за своє і не тільки своє буття примушує людей тулитися до уявної сили – настановляти над собою начальників і вождів, видумувати богів і годувати їхніх повноважних представників та посередників. Надбудовуючи над природною вірою поетично-релігійно-церковні уявлення про богів і богинь чи хоч би й про єдиного Бога, люди якийсь час ще тримаються спільного фундаменту, а потім розмаїття тих уявлень починає людей відштовхувати одне від одного. Якщо ці люди втрачають першооснову свого буття, то відцентрові сили перемагають – і етнос умирає.
Якщо Українці втратять або забудуть семитисячолітню Віру в свою Землю і свій Звичай, віру в самих себе… тоді з решток нашого населення можна буде виліпити політичну націю. Чорт їй буде радий.
Але я вірю, що цього не станеться. Бо я вірю в свою землю і свій народ.
Василь Триліс

Комментариев нет:

Отправить комментарий